Коли я зайшла до кафетерію із Джесикою, відчайдушно й марно намагаючись не шукати очима Едварда, то побачила, що чотири зведені брати і сестри сидять разом за окремим столиком без Едварда.
Майк перехопив нас і повів до свого столика. Джесиці, здавалося, така увага була до душі, її друзі хутко приєдналися до нас. Намагаючись слухати порожню балаканину, я сиділа як на голках, нервово очікуючи, коли Едвард зайде до зали. Я сподівалась, що він просто не зверне на мене уваги, спростувавши підозри.
Він не приходив. Моє напруження дедалі зростало.
Я пішла на біологію впевненіше, коли він так і не з’явився на ланч. Майк, котрий без кінця теревенив про якості хорошого гончака, провів мене до класу, як вірний паладин. Перш ніж увійти, я затримала дихання, але, не помітивши Едварда Каллена, видихнула і пішла на місце. Майк плентався за мною, розповідаючи про майбутню поїздку на пляж. Він крутився біля парти до самого дзвінка, потім грайливо всміхнувся мені й сів поруч із дівчиною з брекетами на зубах і жахливою завивкою. Скидалося на те, що мені доведеться з ним щось робити, — завданнячко не з легких. У містечку, де всі знають одне одного, дипломатичність — життєво важлива риса. Я ніколи не вирізнялася великою тактовністю і не мала достатнього досвіду у спілкуванні із занадто дружніми хлопцями.
Яке полегшення, що ціла парта належить мені, що Едвард не сидить поруч, повторювала я про себе. Однак не могла звільнитися від підозри, котра їла мене зсередини, що саме я — справжня причина його відсутності. Безглуздя і самовпевненість вважати, що я можу так на когось вплинути. Це неможливо. Та я не припиняла перейматися правдивістю цієї здогадки.
Коли заняття нарешті закінчилось і моє обличчя повернуло собі нормальний білий колір після волейбольного інциденту, я хутко переодяглася у джинси та блакитний светр і поспіхом вислизнула з роздягальні, вдоволено виявивши, що щасливо розминулася з любителем гончаків. Я відразу попрямувала до стоянки, вщерть заповненої учнями, яким не терпілося втекти зі школи. Я застрибнула у пікап і стала копирсатися в сумці, щоб упевнитися в наявності всього необхідного.
Минулого вечора я усвідомила, що кулінарні таланти Чарлі закінчуються на яєшні та беконі. Я висунула вимогу, щоб кухня перейшла у моє повне розпорядження на час мого перебування у Форксі. Чарлі з радістю вручив би мені й ключі від бенкетного залу, якби вони у нього були. Також я виявила повну відсутність харчів у будинку. Наразі у мене був список покупок і гроші з глечика на буфеті з написом «На харчі». Я збиралася до «Економки».
Не звертаючи уваги на повернені в мій бік голови, я завела свого оглушливого друга й обережно здала назад, щоб зайняти місце в ряду машин, котрі збиралися виїжджати зі стоянки. Поки я чекала, вдаючи, що гул, від якого в’януть вуха всього живого в радіусі кількох миль, лунає не з моєї машини, я побачила, як Каллени і двійнята Гейли сідають у новенький сяючий «вольво». Ну, певна річ. Раніше, загіпнотизована їхніми обличчями, я не звернула уваги на одяг. Тепер я пригадала, що вони, безперечно, були вдягнені в прості, але безпомильно дизайнерські речі. Враховуючи зовнішність, манеру поведінки, вони могли б мати вигляд на всі сто і в лахмітті. Врода й гроші — це занадто. Втім, наскільки я можу судити, життя часто обдаровує деяких людей занадто щедро. Хоча, з іншого боку, це не додало Калленам популярності серед оточення.
Втім, якось мені в це не віриться. Швидше за все, вони полюбляють усамітнення; не можу уявити, щоб такі люди не змогли прихилити до себе будь-чиє серце.
Як і решта учнів, вони обернулися на гуркіт пікапа, коли я проїжджала повз. Я дивилася тільки на дорогу і зітхнула з полегшенням, коли виїхала зі шкільного подвір’я.
«Економка» розташована була неподалік від школи — пару вуличок на південь від центральної вулиці. Приємно опинитися в супермаркеті, почуваєшся нормальною людиною. Вдома я займалася покупками, тому радо взялася до звичної справи. Крамниця всередині виявилася недостатньо просторою; я чула постукування дощових крапель по даху. Зайве нагадування, де я.
Приїхавши додому, я вивантажила придбану всячину і порозтикала її, куди тільки можна. Сподіваюся, Чарлі не обуриться. Я загорнула картоплю у фольгу і відправила її смажитися у духовку, замочила у маринаді м’ясо на біфштекс і поклала його у холодильник згори на коробку з яйцями.
Розібравшись із продуктами, я віднесла сумку нагору. Перш ніж засісти за домашню роботу, перевдяглася у сухеньке, скрутила вогке волосся у хвостик і вперше перевірила електронну пошту. Я отримала три листи. Писала мама.
Белло!
Напиши мені, тільки-но приїдеш. Повідом, як ти перенесла політ. У вас падає дощ? Я вже сумую за тобою. Я спакувала майже все, що знадобиться мені у Флориді, крім рожевої блузки. Ти не знаєш, де я її поклала? Філ передає тобі привіт.
Я зітхнула і клікнула по наступному листу, відправленому через вісім годин.
Белло!
Чому ти досі не відповіла мені? Чого ти чекаєш?
Останній прийшов сьогодні вранці.
Ізабелло!
Якщо сьогодні до 17.30 я не отримаю твого листа, я зателефоную Чарлі.
Я поглянула на годинник. Зараз — пів на п’яту, але мама — відома любителька лізти поперед батька в пекло.
Мамо!
Заспокойся! Я саме пишу тобі. Не гарячкуй.
Я відправила лист і одразу взялася до написання наступного.
Мамо!
Все чудово. Звичайно, падає дощ. Я не писала тому, що не мала особливих новин. Школа мені подобається, але ми проходимо матеріал, який я вже вивчила. Я познайомилася з приємними хлопцями і дівчатами, ми разом ходимо на ланч.
Твоя блузка у хімчистці. Ти повинна була її забрати у п’ятницю.
Чарлі подарував мені пікап, уявляєш? Він мені страшенно подобається. Старий, але дуже надійний, просто клас для мене.
Я теж за тобою сумую. Я напишу тобі незабаром, але не збираюся перевіряти мейл що п’ять хвилин. Заспокойся і глибоко вдихни. Я люблю тебе.
Я вирішила перечитати «Буремний Перевал» Емілі Бронте, який ми проходили по літературі, лише тому, що він мені подобався. За цим заняттям мене застав Чарлі, коли прийшов додому. За читанням я втратила почуття часу, тому помчала вниз вийняти картоплю і поставити біфштекс на вогонь.
— Белло? — покликав тато, почувши кроки на сходах. А хто ще — подумала я про себе.
— Ласкаво прошу до хати, тату!
— Дякую, — поки я ганяла кімнатою, він зняв пояс із кобурою і роззувся. Наскільки мені відомо, на роботі він ніколи не стріляв із пістолета, але тримав його в бойовій готовності. Коли я приїздила сюди в дитинстві, він виймав обойму, тільки-но заходив у двері. Думаю, зараз він вважав мене достатньо дорослою, щоб не застрелитися — випадково через необачність чи навмисне через кепський настрій.
— Що у нас на вечерю? — обережно поцікавився він. Мама була кухарем з ду-у-уже багатою уявою, та результати її експериментів не завжди виявлялися їстівними. Сумно, що він досі пам’ятає такі подробиці.
— Біфштекс із картоплею, — відповіла я. Чарлі відлягло від серця.
Здавалося, він почувається ніяково, стовбичачи у кухні без діла; він потупав у залу подивитися телевізор, поки я готуватиму. Так нам обом було зручніше. Поки смажилися біфштекси, я зробила салат і накрила стіл.
Коли вечеря була готова, я покликала Чарлі. Заходячи в кухню, він задоволено потягнув носом.
— Пахне смачно, Білко.
— Дякую.
Кілька хвилин ми їли мовчки. Над столом повисла незручна тиша, яка, втім, не гнітила жодного з нас. У певному сенсі ми чудово пасували для сумісного проживання.
— То що, сподобалось тобі у школі? Завела нових друзів? — запитав він, беручись до головної страви.
— У мене було кілька уроків разом із дівчиною на ім’я Джесика. Ми сиділи з її друзями на ланчі. Ще є один хлопець, Майк, дуже дружній. Народ тут здається приємним.