Олесь Бердник
Сузір'я Зелених Риб
Небувальщина
Піду до неї і скажу: «Кохана, може, не треба?»
Вона гляне на мене вологими оленячими' очима і злякано запитає: «Чого не треба? Про що ти?»
І тоді я оповім їй про те, що зі мною вчинив цей чаклунський вечір. Я став іншою людиною і не можу більше жити, як раніше. Хочу, щоб і ти збагнула, щоб пішла зі мною у небувале…
Йду. Поспішаю. Проміння неонових ліхтарів, колихаючись, підганяє мене. Різьблене кленове листя падає з нічних сутінків, лягає під ноги, щоб навіки заснути на холодному чужому асфальті. Я боюся наступити на нього, обминаю, і тому моя хода химерна і плутана.
А ось і її будинок. Із зоряних хоромів наддніпрянських схилів я пірнаю у сутінкову печеру під'їзду, піднімаюсь по сходах. Діти зі щасливим вереском з'їжджають по бильцях. Ще одна групка підлітків, уткнувшись носами у філателістичний альбом, розглядає його, міняє марки.
А надворі полум'яна зоряна ніч.
Я дзвоню. Як усе зручно! Натиснув кнопку — і вона почує там, у далекій кімнаті. Електрифікована печера.
Відчиняються двері, на мене війнуло французькими парфумами і тушкованою під томатом рибою. Поблискують її здивовані очі.
— Що сталося? Я ж чекаю тебе завтра вранці. Хіба ми що-небудь забули?
— Забули! — сміюся я. — Ми все забули. А я тепер згадав…
— Заходь, — тривожно каже моя наречена. — Дивно, але мені здається, що все в ажурі. Замовлено десять машин. — Вона, загинаючи пальці з фіолетовим манікюром, рахує. — Для нас із тобою «Чайка» — одна. Для батьків та найголовніших гостей три ЗІМи. Для решти всіх шість «Волі». Шикарно, чого ж іще треба? Запросили усіх потрібних людей, навіть із десяток неважливих персон про всяк випадок. Випивки досить, про все інше подбала мама. Я не розумію, чому ти схвильований, мій любий? Мамо, мамо!
— Зажди, — затуляю я долонею ЇЇ повні вуста. — Не клич мами. Я прийшов порозмовляти з тобою. Це надто серйозна розмова… 4-
— Тоді зайдімо до тій кімнати, — дивується вона. — Щось мені не подобається сьогодні твій погляд. Очі поблискують. Рум'янець нездоровий. Може, ти хильнув?
— Хилкнув, — сміюся я. — Зоряного трунку, космічного вина.
— Недоречні жарти. Ну, кажи швидше, що сталося. Бо я маю йти на кухню, там ще парити-варити до півночі. Завтра знаєш скільки гостей напре? Мама каже, що ротів із триста треба буде нагодувати…
— Ротів? — вражено перепитав я. — Вона гостей ротами величає?
— Ба, не присікуйся до слів. Це ж фігурально…
— Ага! Пробач, я забув, що це фігурально. Ми в її кімнаті. Знайомий запах делікатних парфумів, які так дражнили, так манили мене недавно. Чому ж нині вони дратують мене? Може, тому, що за вікном між осінніми деревами сумовито сяють зірки і на байдужий холодний асфальт лягають самотні кленові листки?
— Ну, я слухаю…
— Кохана, може, не треба?
— Чого не треба? Про що ти?
Вона запитала достоту, як я гадав. І такий самий вираз на обличчі — наївний, трохи збентежений і примхливий. Що ж — рубатиму навідліг, без дипломатії…
— Може, не треба завтра Палацу одруження, весілля, гостей… Може, не треба нам усієї цієї нудоти? Га?
У неї очі кругліють, як в окуня. Вона рвучко підступає до мене, принюхується.
— Ану, дихни. Точно, випив…
— Та ні ж бо, ні! — намагаюся відхилитись. — Сприймай мене якнайсерйозніше. Сьогодні зі мною сталося неймовірне, і я хочу, щоб ти теж відчула. Послухай, кохана! Зорі обняли мене, напоїли солодким трунком, і я вже не можу — бути таким, як раніше…
— Послухай, мій любий, — рішуче озивається наречена, — все це чудово, і ми після весілля обговоримо твій ліричний настрій. Я сама з радістю вип'ю твого зоряного трунку, але ж тепер не на часі. Май же хоч краплину глузду.
— Це не настрій, — відчайдушне запевняю я. — Я відчуваю, що Застала чарівна мить. Якщо ми не ввійдемо в неї, якщо не спіймаємо її ось — тепер, негайно, — завтра буде пізно…
— Яка мить? Що за рожевий туман?
— Небувале. Сьогодні все можливе. Я відчув потаємну глибину світу. І такими смішними й непотрібними здалися мені наші приготування до весілля… — Ти просто не хочеш? — крижаним голосом запитує вона і, відступивши крок назад, угвинчується в мене холодним поглядом. — Ти закохався?
— Зажди! — притуляю я долоні до грудей. — Не треба мелодрами. Я ж прийшов до тебе, я кличу тебе до небувалого. Я думав, що ти збагнеш усе з півслова…
— Не муч мене, кажи по-людському…
— Тоді не збивай мене, вислухай. Давай присядемо і подивимось одне одному в очі. Та не поглядай на двері, нікуди не подінеться твоя риба в томаті. Отак, заспокойся… Уяви, що ти не наречена, що я не твій майбутній чоловік. Ми діти, граємося в пісочку на березі ріки… Ось так я відчув себе нині, під зорями. І раптом диким і безглуздим мені здалося те, що має статися завтра. І не лише те, а й інше — вчорашнє, сьогоднішнє, повсякденне. Я покохав тебе, хочу, щоб ти була поруч, щоб ми спільно шукали шляху в майбуття. Але до чого тут Палац одруження, де чиновники запишуть нас у папери, де байдужі люди офіційно поздоровлятимуть нас? До чого тут весілля на сто персон? До чого наше кохання — і риба в томаті? Наше щастя — і московська ковбаса? Наші почуття — і горілка з перцем?
— Боже мій! — з жахом скрикнула начерена. — Ти все змішав докупи. Вінегрет. Наше кохання само собою, а люди до того не мають діла. Звичайнісінька традиція, повага до рідних, знайомих. Навіщо ускладнення, психологізми?
— Не збагнеш, не ухопиш мого настрою, — з болем зітхнув я. — А мені так хотілося, щоб ти зрозуміла. І тоді відкрилося б неймовірне…
— Що неймовірно?
— Чари. Ми все ввели у колію звичайності. Це жахливо. Ми рвемо квіти і даруємо їх кому попало. Зустрічаємо офіційного гостя — квіти, коханій — квіти, мертвякові — квіти. Блюзнірство! Сонячний дарунок ми нещадно кидаємо під ноги рутинній звичці. Я б заборонив рвати квіти взагалі. Хай би вони були під захистом закону. Хай би до них приходили люди так, як приходять віруючі в храм, хай уклонялися б красі, як поклоняються Богові. Зажди, не зупиняй мене, я кажу те, що треба. Саме так г кохання: його не слід вводити у рутину — загси, весілля, врочистості. Почуття зірвано, втоплено в бруд звичайності. «Гірко, гірко!» — і ми повинні цілуватися перед п'яними очима гостей. Ганьбище! А кохання — воно не для чужого ока, то інтимні обійми квітки і сонця. Чи чуєш? І я не хочу, щоб нашу квітку обплювали роти, які жадібно пожиратимуть рибу в томаті та твердокопчену ковбасу після горілки з перцем! Не хочу! Я збагнув щось заповітне. І прийшов до тебе, щоб переконати тебе: давай утечемо!
— Куди? — сплеснула долонями неречена.
— У безвість. У казку.
— Мій друже, — з острахом сказала вона. — В тебе гарячка, безперечно. Так нормальні люди не роблять. Треба викликати психіатра невропатолога. Боже мій, хто б міг подумати?! — Зажди, — затято-ввсело скрикнув я. — Мені навіть приємно, що ти вважаєш мене божевільним. — Отже, все гаразд. Бо я не хочу бути нормальним. Тільки божевільна ряба могла вийти з океану на суходіл. Лише божевільна мавпа могла стати людиною. Чуєш? "А ми хочемо бути нормальними людьми перед оком безмірного космосу! Яке мізерне бажання! Ти поглянь, що діється. Щезли межі Всесвіту; зорі розлітаються у безмір, розриваючи тугі обійми гравітаційної неволі; галактики розкручуються спіралями, прагнучи вирватися з вогняного лона у примхливий необмежений політ; планети породжують мисляче життя на своїй поверхні, щоб через нього подолати тиранію тяжіння і сягнути Свободи. Чуєш? Всесвіт пране Свободи, і поха Пізнання — то епоха звільнення Розуму від приграми Природи. Навіть несвідома речовина бунтує в атомних надрах своїх, щоб вирватися на таємничий шлях імпровізації, а люди добровільно замикають самі себе в тисячі алгоритмів побутових та інших програм — звичок, мод, систем, ідей, уподобань, почуттів, переконань.