— Ти що ж, повстаєш супроти всіх здобутків історії? — вже насмішкувато запитала наречена. — А що пропонуєш?
— Імпровізацію. Небувале, — палко сказав я. — Щоб сьогодні ти не знала, що трапиться на твоєму шляху завтра, щоб у цю мить ти не відала, який сюрприз тобі ' готує наступна мить…
— Це жахливо!
— Це прекрасно. Як у казці. Ти читала народні казки? Там герої не знають, що їх чекає. О, народ наш мудрий: він знав, що радість лише в незвичайному. І коди кінчалася казка? Коли, я тебе питаю? Коли звучали останні слова: «І одружилися вони, і народили дітей, і досягли межі своїх бажань. І я там був, мед-пиво пив». Ха-ха-ха! Здорово, іронічно завершував народ казку…
— Чого ж ти хочеш?
— Піти в небувале.
— Як?
— Ще не знаю. Ми вирішимо разом. Ти глянь — руйнуються всі уявлення про, світ. Всі обриси умовні. Людина відокремлена від Всеможливості лише рутинною звичкою, традицією, страхом втратити свою особистість. О невігласи! Вони втрачають особистість щомиті, вони навіть не мають її. Народження — смерть! Ефемерна мить. З пітьми в пітьму через рефлекс умовного існування» І це тоці, коли людина невмируща, бо вона — всеосяжна. Щоб відкрити ту свою можливість, вона повинна зробити лише одне: прокинутися! Прокинутися зі світу врограм у світ імпровізації, казки. Сама природа підказує вам небувале рішення, перед нашими очима тисячі знаків, ієрогліфів, а ми не хочемо їх прочитати. Нам розум дав у руки страшну зброю— зброю пізнання Таємниці, а ми починали тим вогнем штампувати холодильники, автомашини, унітази, парфуми, гвинтівки, балістичні снаряди, мільйони дрібниць, які захаращують землю і психіку, які формують свідомість нових поколінь за своїм образом і подобою. Ти розумєш?
— Які знаки? — втомлено запитала вона. — Що ти фантазуєш?
— Лавина знаків. Від давнини до тепер. Гусінь — звичайна, тривіальна гусінь, яка пожирає листя дерев, — перейшовши стадію лялечки, стає чарівним небесним створінням, летючим метеликом. Ти збагнула? Від плазуючої тварі, від гидкого дракончика, який лише й знає, що жерти зелень, — до казкової барвистої істоти. Це ж чудо! То знак для людей. А ми не розуміємо. Такий шлях суджено всій природі, від примітивного проживання на поверхні планети — до космічного всебуття. Але для цього треба не боятися нового народження, кохана! Чуєш? Як гусінь самоз'їдається в лялечці, щоб стати метеликом, так і нам — людям — не треба боятися небувалого. Втратити себе, щоб віднайти в іншому вигляді, в іншому світі, з іншими, нечуваними можливостями!
— Ти що ж — пропонуєш самогубство?
— Боже мій! Як ти примітивно зрозуміла мене! Не самогубство, а розширення свого розуму в неосяжність, своїх чуттів у невимірність. Не аналізуй інтелектом, а відчуй серцем, що я мовлю тобі. Можливостей безліч, а найголовніша — в нас, у нашій волі й езстрашності. Можна лежати на дровах і замерзати від холоду. Можна жебрати, никаючи від села до села в жалюгідному ганчір'ї, несучи в торбі королівське вбрання і нечуваний скарб. Ми — такі жербаки. В сердці людини — найбільша сила Всесвіту, сила кавки. Природа діє за програмою, вона — дитя необхідності, а людина — дух вічної зміни й бунту, дитя імпровізації. Ми вже можемо міняти своє тіло, відкривати нові почуття, поглиблювати координати Всесвіту. Ми можемо стати новими деміургами, творцями. Ми можемо ввійти в Новий світ, у небувалу світлицю Краси й Любові, а боїмося порушити павутину вигаданих нами-таки «законів». Ті закони — лише відбиття рубежів, до яких ми посміли пізнати Матерію. Ми вважаємо, що Матерія як Мати Світу — зашкарубла і байдужа, обмежена і нерозумна.
Який забобон! Ми по-блюзнірському принизили власну Матір, обплювали її своїми вимірами, доктринами і жалюгідними уявленнями, А вона — Світоносна Наречена, яка вічно чекає Чистого Коханого, що дав би їй нове, натхненне життя у невимірності Свободи. Матерія народжує те, чого ми бажаємо. Ми ґвалтуємо її, і вона від того незаконного шлюбу породжує хижаків і драконів, блощиць і крокодилів, гітлерів і неронів, жандармів і шпигунів, гадюк і вбивць. Вона корчиться в муках замлетрусів і вулканічних стогонів, у руйнаціях Фаетонів — нещасних планет — і загибелі наднових зірок, у кривавому народженні нових істот — тварин чи людей — і в агонії їхньої смерті, яка не розв'язує вічного запитання: «Навіщо? Навіщо? Навіщо?»
— У мене голова йде одуром, — простогнала моя наречена. — Скажи нарешті, чого ти бажаєш?
— Тікаймо, кохана! Зважся, і ми з тобою покинемо звичне життя. Ми почнемо містерію нового буття…
— Куди ти хочеш утекти?
— Забудь ветхі слова: «куди», «навіщо», «як»! Імпровізація відкидає узвичаєне. Ми вирішимо це на льоту. Ми кинемося в безодню можливостей…
— Божевілля!
— Може! — радісно скрикнув я, відчуваючи, як хвиля натхнення затоплює всього мене. — Ми будемо божевільними і щасливими. Кожна мить відкриватиме перед нашими пробудженими серцями такі дива, які не марились нікому. Глянь — навіть ортодоксальна наука відкриває нечуване. Місяць — той місяць, який ми тисячами років вважали природним тілом, тепер виявляється утвором розуму. Збагни це! Отже, є цивілізація, розум, який грається планетами, як м'ячиками. Кидає їх у примхливий політ між зорями, долає галактичні безодні, засіває планети зернами нового життя, дає мутації еволюціям, щоб пробудити в них розум і людські почуття. Може, й ми такий дивовижний експеримент? Може, наші таємничі прабатьки, які колись прибули з галактичних безодень на місячному кораблі, чекають, що їхні нащадки сміливо ринуть у безодню Метагалактики? Що розірвуть деспотію Часу і Простору?
Що відкинуть механістичні уявлення про Всесвіт і стануть його повелителями, а не слухняними маріонетками природної чи штучної програми? Лавина казкових ідей заливає Землю, психосфера Землі тріщить від потоку нових уявлень, і має статися щось нечуване, катастрофічне, але прекрасне! Як колись Копернік та Джордано Бруно метнули Землю у блискавичний політ, скинувши її зі спини черепахи, так і тепер ми відкриємо двері у прірву невимірності. Цей новий погляд покаже, що Сонце — не куля мільярдноградусної плазми, а магнітна лійка-простір і все, що в ньому, — лише частка, лише якийсь окремий вияв. І як по тоненькому корінцю дерево посилає енергію для плоду, так і Гшерсвіт через сонячний канал ллє нам свою живоносну енергію, викохуючи в лоні тримірносгі нових істот — грядущих жителів Свободи. Чуєш? Наш Всесвіт може виявитися лише чревом вселенського існування. І коли в серці людей народжується прагнення до Свободи, коли вони відчувають необхідність нових обріїв — це означає, що настає пора народження, що мисляча істота передчуває новий ступінь буття…
— Хай так, — утомлено сказала моя наречена. — Я зрозуміла твої прожекти, твої хворобливі ідеї. Якщо вони й мають якесь зерно, якусь раціональну краплинку…
— Раціональної — ні! — злякано скрикнув я.
— Гаразд. Слухай мене, я тебе досить слухала. Якщо — я кажу — в твоїх ідеях є слушність, то вона не для мене. Я ще не готова для таких рішень. Для мене це лише патологія, і єдина реакція…
— Дзвінок до психіатричної лікарні, — підхопив я.
— Так, — холодно згодилася вона. — Я не вмовлятиму тебе, щоб ти забув свою розмову і йшов спати. Я не хочу, щоб ти завтра приходив до мене. Я розриваю наші заручини. Банкет відбудеться, бо гостей незручно одсиати ні з чим…
— Яка ж причина тепер для бенкету? — іронічно запитав я.