- Що сталося? — сказав він, нахмурившись.
- Ну, це піаніно...’
- Що не так із цим клятим піаніно? Минулого тижня я сам бачив, як на нього нанесли шар свіженької білої фарби. І це було зроблено бездоганно.
- Так, на нього дуже приємно дивитися. Але в нього лише один молоточок.
- Слухайте, не бажаю я вислуховувати від вас усілякі дурниці…
Я провів решту вечора, ганяючись за подружками нареченої.
Рік десь на початку семидесятих… Зверніть увагу: фото з автографом.
"ПІД ТВИ ЦОВТИ, ВОНИ ЦЕ ЗНОВУ ЗВОБИЛИ!"
Ті кілька пінт, які я випив на моєму фортепіано, коли я був шістнадцятирічним підлітком, упродовж наступних двох десятиліть перетворилися на одну з найжорстокіших звичок до алкоголю в музичному бізнесі. За цей час я приєднався до гурту Yes і залишив його, почавши свою сольну кар’єру, але я дійду до цього.
По-перше, дозвольте мені розповісти вам про мою участь у English Rock Ensemble (Англійському Рок Гурті) – можливо, одному з найбільш сильно випиваючих гуртів, які коли-небудь виступали на сцені. У складі найкращих музикантів, яких я знав, ми гастролювали по всьому світу, і під час цього я насолоджувався одними з найбільш пам’ятних моментів свого життя.
І кілька з них я не можу не пригадати.
Одного разу по дорозі в Японію ми випили літак насухо.
Ще на початку 1970-х прямих рейсів до Японії було не так багато. Зазвичай ви зупиняєтеся десь у Москві чи Анкориджі, і всі пасажири повинні були вийти, поки вони додатково заправляли літак.
Після цього конкретного рейсу ми збиралися грати з Токійським симфонічним оркестром. Гурт і обслуговуюча команда піднялися на борт цього величезного літака і виявили, що він напівпорожній – я б сказав, що на борту було не більше сотні людей.
До нашої зупинки для заправки в Анкориджі залишалося реальних кілька годин, тому ми всі, природно, випили. Нас було близько двадцяти в оточенні, пам’ятаєте, це був величезний випиваючий гурт, масовий. Ми випили все європейське пиво, перейшли на японське і випили його, потім підшліфували міцні напої, маленькі пляшки вина і, нарешті, саке.
Коли до дозаправки в Анкориджі залишалася ще близько години, стюард підійшов до мого місця.
- Містера Рейкмана, як повідомив мені капітан, двінків уже немає. Більше нічого.
- Справді? Навіть шеррі чи там, можливо, склянка портвейну?
- Усе пішло, містер Рейкман.
Потім він повідомив мені, що запаси їжі та напоїв у літаку будуть поповнені разом із паливом в Анкоріджі. У цей момент я маю сказати, що хлопці з Англійського Рок-Ансамблю завжди поводилися дуже добре – вони, можливо, випивали як риби, але вони завжди поводилися якнайкраще. Так чи інакше, ми приземлилися й попрямували до терміналу Анкориджа, який у ті часи нагадував гігантську жерстяну хатку з макетом величезного ведмедя грізлі. За кілька секунд ми знайшли бар і замовили напої. Ми видудлили по ще кілька порцій і, коли прийшов час, ми знову сіли на борт літака й націлилися на останній етап до Токіо. Ми зателефонували тому ж стюарду й зробили замовлення на ще більше напоїв.
А потім ще ...
Коли ми були приблизно черз годину польоту від Анкоріджа, стюард збентежено повернувся на моє місце.
- Містер Рейкман.
- Так, як у вас справи?
- Добре, містере Рейкман, але капітан повідомив мене, що спиртного більше немає. Все пішло.
Це було неймовірно, ми так сміялися, ми двічі випили літак досуха за одну подорож. Стюарди були чудові, і ми всі разом похихотіли з цього приводу.
Ми належним чином приземлилися, висадилися та попрямували до готелю "Хілтон", де зупинялися всі гурти, не думаючи більше про це.
Промоутером у Токіо був чоловік на ім’я містер Удо, який, як я вважаю, все ще є шишкою в музичному бізнесі цієї країни, хоча йому вже має бути за сімдесят. Він один із наймиліших чоловіків, яких ви могли коли-небудь зустріти. Він зустрів нас з літака – "Герро, Вік!" – і ми слідували за його машиною до готелю. Ми всі були дуже виснажені, але пішли прямо до бару за останніми кількома порціями перед тим, як піти спати.
Наступного ранку пан Удо зустрів мене в готелі. Він планував пояснити мені розклад репетицій, налаштування оркестру, різні протоколи тощо. Натомість, виглядаючи досить приголомшеним і піднімаючи першу сторінку найбільшої газети Японії, він сказав:
- Вік, тут написано, що ти випив рітак повністю... двічі.
Звичайно ж, я не міг прочитати по-японськи, тому він прочитав статтю з усіма її веселими деталями. Тепер я знав як по-японськи "європейське пиво, японське пиво, міцні напої, маленькі пляшки вина та саке".