Тож, коли мій на той час працівник A&R[8], Тоні Бердфілд з фірми A&M, увірвався в кімнату і сказав: "Ріку, у ти виступаєш у мене на The Old Grey Whistle Test"[9], це була дуже велика новина. Для початку це мала бути моя перша велика поява на телебаченні. Все було знято на BBC – я записав музику досить рано вдень, а потім пішов на перерву, перш ніж повернутися, щоб дати інтерв’ю в прямому ефірі з відомим ведучим "Шепочучим" Бобом Гаррісом.
У мене була група, і ми були добре підготовлені. Того дня ми записали бездоганне виконання "Кетрін Говард" і "Кетрін Парр", після чого продюсерський персонал сказав мені, що я вільний до пізднього вечора. Тож я побіг до тепер неіснуючого бару BBC. На той момент я постійно пиячив, але знав, що це інтерв'ю на Whistle Test було й справді важливим, тому вирішив не напиватися. Сама передача ніколи великих переглядів не мала, але як до програми, до неї ставилися дуже серйозно. Це був мій шанс підняти інтерес до "Шести дружин Генріха VIII", тому не міг ризикувати.
На жаль, у барі я зустрівся зі старим другом, який також був серйозним п'яницею. Досить сказати, що, незважаючи на мої найкращі наміри, коли дівчина-продюсер прийшла за мною, я п’ять годин сильно пив і був повністю паралізованим. Мабуть, я випив півпляшки скотчу та кілька пляшок вина. Пам’ятаю, як ця дівчина вибачилася за затримку, щоб доставити мене в студію для прямого інтерв’ю, після чого я встав ... але ненадовго, бо ноги мене не тримали.
Хитаючись, підійшов до дверей, моя голова пульсувала, і я просто думав: "Я все просрав". Програмний директор Майк Епплтон підійшов до мене й одразу зрозумів, що я повністю не в собі. Надзвичайно швидко розмірковуючи, він сказав:
- Так, Боб дуже хороший хлопець, і він збирається зробити це інтерв’ю коротким – він просто задасть тобі три запитання, Рік. Нехай твої відповіді будуть короткими. Він запитає тебе, скільки часу знадобилося для запису альбому, потім, хто грав на альбомі, і, нарешті, чи збираєшся ти зробити тур з альбомом.
Поки він розмовляв зі мною, я перебирав його слова у своєму мозку, обробляючи їх склад за складом у п’яному сповільненому темпі... Правда, скільки часу тривав запис альбому? ... Це зайняло майже рік... Хто грав на альбомі? ... Правильно, Кріс Сквайр, Білл Бруфорд, Стів Хоу ... І чи можливо ми будемо гастролювати? ... Навряд чи через зобов’язання з Yes... Ми в порядку, Рік, ти зможеш це ...
"Шепочучий" Боб Гарріс посадив мене перед камерою і почав задавати запитання, як мені було сказано.
- Ну, Рік, скажи мені, хто грав на альбомі?
- Рік.
Боб лише подивився на мене й швидко вирішив продовжувати.
- Е, правильно. Тож скільки часу тобі знадобилося, щоб записати цей альбом, Рік?
- Ні, ми, мабуть, не будемо гастролювати через зобов’язання з Yes.
Знову коротка пауза перед останнім запитанням.
- Добре... і скажи мені, ти, ймовірно, будеш гастролювати з цим альбомом?
- Кріс Сквайр, Білл Бруфорд, Стів Хоу.
У цей момент камера повернулася майже в паніці, і все закінчилося.
Зрештою, вони спритно використали дві мої відповіді, але перередагували їх, щоб зберегти моє обличчя
Чи, можливо, їхнє.
Через кілька років я був радий дізнатися, що саме цей випуск Whistle Test показав одні з найкращих показників перегляду за всю історію програми, набагато більше, ніж звичайні рейтинги. Для цього була причина, і, чесно кажучи, це було не моє дивне, п’яне інтерв’ю.
Тієї ж ночі на BBC1 мав вийти вкрай суперечливий фільм Енді Ворхола Сумне кіно[10]. Навколо цього фільму було багато галасу. Мері Уайтхаус[11] була у справі, і про це писали всі газети та радіо. Люди сперечалися, чи варто BBC показувати цей, очевидно, морально принизливий фільм. Звичайно, все це фактично означало те, що всі про це знали і всі хотіли це подивитися. Це був телевізійний фільм року, який треба було переглянути обов'язково.
Фільм Уорхола мали показати після 23:00, тож більшість людей планували покинути паб до закриття та піти додому, щоб подивитися кіно, включаючи і мене. Я повернувся до свого будинку на Джеррардс-Кросс і ввімкнув телевізор, але зустрів повідомлення про те, що BBC не може показувати фільм Ворхола. Це було задовго до тисячі супутникових каналів – у вас були BBC1, BBC2 та ITV. Це було все, що ти мав. Повертатись до пабу було надто пізно, тож я змирився з тим, щоб залишитися, й перейшов на ITV, щоб подивитися, що там. Там показували якусь нісенітницю, тож у відчаї я налаштувався на BBC2. По всій країні мільйони розчарованих людей одночасно робили те саме, переходячи на BBC2.
9
The Old Grey Whistle Test була культурно значущою музичною програмою, що виходила на телеканалі ВВС2 з 1971 по 1987 роки. Займаючи місце вечірньої програми "Диско Два", вона стала своєрідною відповіддю на домінуючу в той час на основному каналі ВВС передачу "Top of the Pops". Свою назву, як про нього говорить Боб Харріс (перший ведучим програми), OGWT бере зі старої розповіді про те, як музичні продюсери з Tin Pan Alley (Алеї "брязкаючих каструль" – місцезнаходження ведучих компаній, що продавали ноти та музику для виконавців) у Нью-Йорку давали прослуховувати перші надруковані платівки клеркам у сірих костюмах, яких просили спробувати насвистіти мелодію утвору. Якщо це вдавалося, запис проходив "випробування свистом сірими костюмами" (Old Grey Whistle Test).
10
Сумне кіно (Blue Movie) — американський фільм 1969 року, режисером якого виступив американський художник Енді Уорхол. Картина стала першим еротичним фільмом, що вказує на справжній секс, і який вийшов у широкий прокат у США. "Сумне кіно" відноситься до картин, що поклали початок епохи порношика 1969—1984 років.
11
Мері Уайтхаус, активістка, провела безліч інших акцій протесту проти художніх та соціальних заходів, які, на її думку, завдавали моральної шкоди британській культурі. У 1970-х роках вона стала лідером християнської організації під назвою "Загальнонаціональний фестиваль світла".