І що знайшла нація на цьому каналі, який частенько ігнорували?
Так, моє приголомшливе, п’яне інтерв’ю з "Шепочучим" Бобом Гаррісом у "Випробуванні свистом з боку сірих костюмів".
Наступного тижня Шість дружин Генріха VIII піднялися в чартах і розійшлися мільйонами копій по всьому світу. Я маю за це подякувати Енді Ворхолу.
І ось ми підійшли до мого другого прикладу, коли випивка викликає сморід. Старе добре радіо Solent. Перші дні комерційного радіо були такими ж обмеженими в багатьох відношеннях, як і часи становлення телебачення. У той час як ваш телевізор приймав лише три канали, ваш вибір радіо був лише трохи ширшим. Просто тоді ще не було так багато комерційних станцій. У вас були місцеві станції BBC, а от комерційних було небагато. Для такого артиста, як я, який у той час вважався прог-роковим і немодним, виступити на радіо завжди було важко. Більшість прогрокових шоу були або пізно ввечері, або не існували взагалі. Як не дивно, це зробило прихильників прог-року ще більш елітарними у своїй музиці, але з точки зору артиста це означало багато важкої роботи, подорожей на ці молоді комерційні радіостанції, де я давав інтерв’ю та якимось чином намагавсязбільшити ефірний час вашого виступу.
У Портсмуті було радіо Solent.
Знаєте, мене там заборонили.
Через дещо і ніщо, за кілька пустотливих слів, кілька склянок портвейну та бренді.
Вони забанили мене довічно.
Станцією керував хлопець на ім'я Дейв Крістіан. Раніше він працював на "Радіо Люксембург" і був дуже хорошим хлопцем. Вони провели опівнічне рок-шоу і люб’язно запросили мене туди, щоб поговорити про мою сольну епопею "Міфи та легенди про короля Артура та лицарів круглого столу" 1975 року та зіграти деякі речі. Цей запис — це зовсім інший розділ, але дозвольте мені спочатку розповісти вам про Radio Solent.
Я приїхав туди вранці, тому що, першим ділом, хотів відвідати тітку й дядька, які жили в Портсмуті. Зустрівшись з ними, я пішов до радіостанції, але був ще обід, тому я зайшов у паб кількома дверима далі по вулиці. Я дружив з хазяїном, випив кілька пінт, перекусив, зіграв в "дартс" і провів дуже приємний день, поки вони не зачинилися о третій.
Рано ввечері я пішов на радіостанцію і зустрів дуже молодого хлопця, який вів опівнічне рок-шоу. Ми балакали про всіляке, і він, очевидно, любив музику. Його обов’язок полягав у тому, щоб зайти перед початком рок-шоу та вимкнути попередньо записані стрічки шоу для садівників, яке виходило об 11 вечора. Він пояснив, що пізно вночі станцію більше ніхто не обслуговував, а до початку шоу в будівлі були лише я та він.
- Ти не проти пінту і бутерброд по сусідству? — запитав я.
- Ах, ну, не варто, я насправді не п’ю...
Я думаю, що він так казав з певного почуття обов'язку. Після кількох порцій я запитав його, чи він коли-небудь пив портвейн і бренді. Можливо, це не зовсім і дивно, але він цього не робив.
- Я куплю тобі скляночку.
О чверті на дванадцяту справді настав час повертатися на радіостанцію, і до того, це був час витурювати відвідувачів з пабу .
Або у випадку з молодим інженером, час вибльовувати все з себе.
Коли хазяїн кричав: "Час, панове, будь ласка!", цей хлопець підвівся, а потім упав ниць на стіл. Він впав, мов підрубаний і був мов непритомний паралітик. За допомогою хазяїна пабу я затягнув його в радіостанцію і двадцять хвилин вливав йому в рота каву та воду. Сам він був нездатний нічого зробити.
Нарешті я розбудив його, щоб він був принаймні при свідомості, і перекинув його в цю крихітну студію. Я спробував придивитися до його скляних очей і сказав:
- Слухай, не хвилюйся, ми запустимо "Короля Артура", це довга платівка, ми можемо просто відтворити її до кінця, а ти можеш випити ще кави.
- Я почуваю себе погано ... — пролунала не надто обнадійлива відповідь.
Як виявилося, ми так і не дійшли до можливості відтворити мій запис. Коли програма про садівництво дійшла до завершення, він мав розпочати рок-програму. Хлопець взяв мікрофон, а потім у прямому ефірі на славетному Radio Solent – The Sound of the Solent, не менше того – зробив своє виважене оголошення.
- До біса садівництво, хтось насправді слухає це лайно? Ось вам "Король Артур" Ріка Вейкмана, і він набагато кращий.
Він марно намагався поставити голку на платівку, але та просто шалено підскочила, видала голосний дряпаючий звук, а потім перескочила на половину першої сторони диску незадовго до того, як молодий повернувся до свого попереднього непритомного стану.
За кілька секунд індикатори вхідних телефонних дзвінків на пульті управління в студії засвітилися як новорічна ялинка.
Сам я мало що міг зробити, тож сидів і чекав неминучого. Правда, приблизно через п’ятнадцять хвилин Дейв Крістіан з криками увірвався до студії – він насправді був розлючений.