Жодних слідів паспортів.
Чудово.
Я сів на стару дерев’яну лавку з рештою ансамблю, поки люди робили запити. Не було телефонів, ми нікого не знали, і час нашого вильоту тривожно наближався. Мої думки крутилися навколо того, що робити з цими візами. Ми сиділи там цілу вічність... але новин не було.
Потім наш рейс вилетів.
Без нас на борту.
Щойно до нас дійшло, що літак полетів, до мене підійшов строго одягнений чоловік у темному костюмі. Не представляючись він сказав: "Містер Вейкман, чи не могли б ви піти зі мною, будь ласка?".
Звичайно, я підкорився і пішов за ним у його маленький кабінет. Чоловік був начальником служби безпеки в аеропорту. У кутку стояла маленька шафа з дуже старим чайником, поруч маленький столик — навіть менший за письмовий — і його стілець збоку. Ми ледве обоє помістилися в кімнаті. Дуже пахло затхлістю і 1950-ми роками. Чоловік представився Ігорем – я не жартую – з прізвищем, яке я не міг зрозуміти, але воно закінчувалося на "ков", і сказав: "Сідайте, будь ласка, сідайте. Містер Вейкман, ви залишилися, коли ваш літак відлетів. Чому так?".
Я сказав, що у нас немає ні паспортів, ні віз, і довго пояснював усі проблеми, які у нас були. Він сказав, що в аеропорту того дня зупиняється незапланований рейс British Airways, і він може організувати, щоб посадити нас на нього. Він узяв номер телефону телекомпанії, де були наші паспорти, і сказав, що зробить кілька дзвінків і розбереться з візами. Потім він доручив мені купити нові квитки на літак, доки я чекаю. Мене відправили в якусь фінську авіакомпанію з ще меншим офісом. Дивно, але вони прийняли мою картку AmEx і дали мені чотири клаптики паперу, які виглядали як старі букмекерські бланки, але, очевидно, були квитками на літак. Коли я подивився на квитанцію своєї кредитної картки... вони коштували за 2000 доларів! Тоді це було невеличке багатство, але на цьому етапі мені було байдуже.
Коли я повернувся до офісу Ігоря, він говорив по телефону з телекомпанією; він, здавалося, був дуже розлючений на них і пояснив, що через їхні проблеми з візами я втратив власні 2000 доларів. Телевізійник біля телефону дуже вибачився і сказав: "У мене є ваші паспорти та ваші візи". Я зараз приїду і привезу 2000 доларів у конверті для вас в аеропорт...".
- Ні! Ви не можете цього зробити - я повинен залишити країну з тією ж валютою, з якою приїхав. Це ж приблизно мільярд рублів ... мене ніколи не випустять.
До цього моменту я чекав на персонажа романіста Лена Дейтона, шпигуна Гаррі Палмера, який зайде крізь двері. Або Майкла Кейна, який зіграв у кіно Палмера.
Нарешті прибули паспорти з проштампованими візами. Ігор відчув помітне полегшення і сказав:
- Добре, думаю, все налагодилося. Квитки, паспорти, візи... Я запропоную свою допомогу, щоб швидко провести вас через митницю, але вам треба сказати мені, чи є у вас російські матрьошки чи будь-які футболки тощо. Чи є у вас у валізі щось, чого не варто мати, містере Вейкман?
Саме в цей момент я вперше того дня зрозумів, що, поспішаючи в аеропорт, я не витяг мундирів КДБ і радянського адмірала, акуратно складених у валізі, що стояла між моїми ногамии, поруч із Ігоревим столом, у тому маленькому офісі 1970-х, у тому старому аеропорту, у Росії холодної війни, за тисячі миль від дому.
- Е-е, так, ну, є кілька дрібниць, так.
- Добре, щось типа ляльок, так? Тобі подобаються російські ляльки?
- Е-е.. ні.
Ігор відкрив валізу і зазирнув. Обличчя його стало білим, як сніг, що валив на тундру за вікном.
- Містер Вейкман, що це?
- Наскільки я вірю, це справжня форма КДБ.
- Так, я знаю, що це форма КДБ, містере Вейкман, але що вона тут робить?
- Це форма секонд хенд, — сказав я, хапаючись кігтями надії.
- Це неможливо, містере Вейкман. Ні в кого немає такої форми.
- Але ж речі справжні, вони належали братові того хлопця... е-е... і він був у КДБ і ... е-е... потім він пішов.
Ігор перехилився через стіл і сказав:
- Рік, ніхто не може піти з КДБ. Він склав кінчики пальців у тривожну пірамідку і кілька хвилин сидів, замислившись. Потім він сказав: - Добре, ось що ми робимо. Можливо, я зможу тобі допомогти, але ти повинен допомогти мені, Рік.
У той момент я майже нічого не міг зробити, щоб "допомогти" йому – я майже відчув запах каші, яку давали в сибірському трудовому таборі.