Выбрать главу

РИБАЛКА ГЕРА ШМІДТА

Я скажу вам одну річ, яка викликає біль нижче спини, коли ти музикант, який гастролює. Чортові візи. Я втратив рахунок кількості випадків, коли візи пропадали або я приїжджав із запізненням. Одного разу проблема ледь не відправила мене в сибірський трудовий табір, як ви знаєте, але це був не останній раз, коли я мав проблеми.

Візьмемо Парагвай у 1980 році. Тоді я жив на півдні Франції – я не дуже хотів там жити, але моя дружина хотіла, тому я жив там. У мене був квиток, заброньований на тур до Бразилії, але виникла проблема з моєю візою.

Як не дивно, існувало правило про "виконавця", згідно з яким віза потрібна лише головному виконавцю, а його групі підтримки — ні. Тож моя група могла поїхати туди без проблем, а от я опинився на мілині. У той час у мене був тур-менеджер на ім’я Баррі Збоченець. Більшість гурту купували Autotrader ("машини на продаж"), щоб читати під час різноманітних подорожей автобусом і літаком, але Баррі завжди з’являвся з примірником Underwear Unlimited ("Білизна без меж") або якимось іншим пошарпаним журналом з верхньої полиці. А ще він дуже сильно потів.

Але я вам скажу ось що: крім того, що він був спітнілим збоченцем, він був чудовим тур-менеджером і дуже смішним хлопцем.

Тож мені подзвонив Баррі Збоченець. Він пояснив, що Джоан Баез нещодавно була в Бразилії і на своїй відкриваючій прес-конференції виступила з досить гострою політичною критикою уряду. Влада не поставилася до цього легковажно і згодом заборонила їй робити концерти.

- То чому це є проблемою для мене, Баррі?

- Тому що вони припинили видавати візи відомим артистам до подальшого повідомлення, Рік.

Шикарно.

- Але все гаразд, Рік, — продовжив Баррі Збоченець, — я говорив із промоутером, і потрібні нам хабарники існують у всіх потрібних місцях. Я не можу отримати візу до того, як ти поїдеш, але ти можеш дістатися до Ріо, видаючи себе за туриста, а потім ми зможемо поїхати звідти.

Це вже звучало як план.

Я приїхав до Ріо і пройшов паспортний контроль і митницю. У той час мене дуже добре знали в Бразилії, і, мабуть, єдині, хто не знав, що я там виступав, це ті, хто лежали на кладовищах.

- Ви просто на відпочинок, сер? і таке інше, і таке інше. "Так, так ...", і мене пропустили. Баррі вже прибув, тож ми помчали до готелю, щоб зустріти промоутера. Коли ми прийшли туди, промоутер увійшов до кімнати і сказав:

- Чудово, ласкаво запрошуємо до Бразилії, містере Вейкман. Тепер ви маєте їхати до Парагваю.

- Що? Зараз? Чому?

- Ні, розслабтеся ... вранці. Щоб отримати робочу візу. Вони не видають їх тут, як ви знаєте, але ми організували видачу заднім числом у Парагваї. Вас зустрінуть в аеропорту Асунсьона – ось ваші квитки, ось конверт, – пояснив він. - Передайте його людині у візовому відділенні в Асунсьйоні.

- Я не буду передавати жодного конверта, — вставив я, — нікому в Парагваї, не знаючи, що в ньому.

- В ньому п’ять 20-доларових купюр, Рік. Баррі піде з тобою, він теж повинен їхати.

Отже, ми були готові – все, що нам потрібно було зробити, це поїхати під виглядом туристів до країни з економікою, що зазнала краху та мала спадкову симпатію до есесовців і нацистів, і де ми повинні були передати конверт абсолютно незнайомій людині в обмін на те - що я зараз починав усвідомлювати – що було, мабуть, не дуже "законною" робочою візою.

Баррі почав пітніти (без використання одного зі своїх численних журналів).

Коли ми приземлилися в аеропорту Парагваю, я був здивований тим, що мене зустріла ціла юрба, включно з телевізійною групою. Я не був здивований, виявивши, що особа, відповідальна за нас, був німцем. Він був старий і, здається, у нього відсутня нога. Значно пізніше я дізнався, що він колишній пілот Другої світової війни. Тож, вибачте за каламбур.

Цього разу без "Ласкаво просимо до Парагваю". Бос лише жваво потиснув нам руки й сказав: "Будь ласка, ідіть ззі мною". Супроводжуючі – усі з сильним німецьким акцентом – привели нас до великого затемненого «Мерседеса», відчинили двері, і ми залізли всередину. Потім машина вилетіла з аеропорту – цього разу без митниці – відразу ж на вулицю.

Я сидів разом зі збоченцем Баррі, дивлячись у вікно на краєвиди, що пропливали повз нас. Були сотні звичайних будинків, але кожні кілька миль ви бачили величезний особняк із великим під’їздом і, час від часу, свастикою на воротах.

- Мені це не подобається, Рік, мені це аж ніяк не подобається, — сказав Баррі, спітнівши.

- Слухай, зберігай спокій, ми вже тут. Якщо ви хочете отримати гроші за шоу, шоу має відбутися, а щоб шоу відбулося, ми повинні зробити і це. Все буде добре.

Ми приїхали в готель, нам дали окремі кімнати. Інший чоловік із німецьким акцентом увійшов до мене в номер і сказав: "Ви можете зателефонувати то служпи обслуговування номерів. Ф цьомму готелі немає служпи обслуговування номерів, але для вас двох принесутть їжу. Ви можете піти то бару, але не вихотьте з готелю.