Саме в цей момент до кімнати вскочив Баррі-збоченець і закричав:
- Ріку, я намагаюся зателефонувати в Англію, і мені не вдається підключитися до зовнішньої телефонної лінії…
Той німець подивився на Баррі, а потім на мене, чітко піднявши одну брову.
- Тут тобі не допоможуть, Баррі, — зауважив я.
Нас ввічливо повідомили, що нам також заборонено телефонувати.
- Мми заперемо вас франці. Повторюю, не вихотьте з готелю.
Ще раз я чекав, що ось-ось до кімнати ввійде Гаррі Палмер.
Але не було ні його, ні Майкла Кейна.
У мене був Баррі Збоченець.
Ми пішли в бар і випили більше ніж кілька порцій. Насправді німці були дуже добрими людьми, як і жителі Парагваю. (У мене є теорія, згідно з якою, якщо ти в групі і п’єш, люди робляться більш поступливими; але якщо ти відомий як наркоман, люди можуть бути набагато менш толерантними, як з’ясували багато моїх однолітків).
Наступного ранку німці прибули, як і було домовлено. Ми сіли до "мерсу" і поїхали в місце недалеко від Асунсьйона. Це здавалося зовсім маленькою місцевиною, тож я був упевнений, що незабаром ми побачимо за рогом будівлю посольства чи офіційну установу.
Потім машина почала гальмувати.
І зупинилася біля газетного кіоску.
- Що ми тут робимо? — запитав я, думаючи, що комусь потрібна газета.
- Фгору, по цих сходах, там снаходиться посольство Бразилії.
Над чортовою кондитерською.
- Фи повинні зустрітися з цим чоловіком, він бразилець, він пофинен розібратися з візою.
Я сумлінно піднявся цими хиткими сходами до крихітної кімнати над кондитерською, за мільйон миль від міцних дубових сходів Мервіна Конна у Вест-Енді. У кінці сходового майданчика була невелика кімнатка, достатньо велика, щоб у ній помістилися приблизно чотири людини, зі скляною перегородкою на передній стіні, дуже схожою на ті, які ви зустрічаєте на прийомі у лікаря. Жінка відкрила скляну розсувну панель, сказала: "Присядьте", потім зникла з поля зору й з’явилася з-за дверей, поманивши мене проходити. У цій кімнаті було шість дерев’яних стільців і мало чого ще.
Ми сіли і стали чекати.
Баррі спітнів. Сильно. Він робився параноїком.
- Нас уб’ють, Рік, — казав він. Я помітив, що зараз він не переглядає журнал зі своєї великої колекції порнографії. - Нас більше ніколи не побачать, Рік, — продовжив він.
- Баррі, якщо ти не заткнешся, я подбаю про те, щоб тебе й дійсно більше ніколи не побачили.
Нас попросили пройти крізь двері, де з нами матиме справу – я не вигадую – пан Шмідт. Скляна розсувна панель знову відкрилася, і жінка запитала нас, для чого ми тут.
- Я тут, щоб зустрітися з паном Шмідтом відносно візи.
Вона сказала: "Почекайте тут" і зачинила перегородку. Через хвилину вона знову відкрила її та повідомила: "Він вирушив на риболовлю".
Це було божевілля.
Я пояснив, що ми прилетіли аж із Бразилії і нас привезли сюди, і що все буде влаштовано. Ніхто не згадував про "риполоффлю".
Вона не поворухнулася ні на дюйм.
Потім я згадав про конверт у моїй кишені, тож витягнув його і сказав: "О так, мене попросили дати це вам". Жінка, нічого не кажучи, розвернулася й пішла до кімнати. Минуло близько хвилини, а потім вона повернулася.
- Гер Шмідт повернувся з риболовлі. Ваш паспорт, будь ласка...’
Через десять хвилин вона повернулася і повернула мені мій паспорт, а також запечатаний конверт.
- Це е фіза, то побачення.
Пустивши Баррі вперед, ми досить швидко спустилися сходами, пройшли через кондитерську, вийшли на вулицю й сіли в "Мерседес", який чекав. Я розірвав конверт із своїм паспортом.
Бразильська урядова віза насправді дуже шикарна, вона проштампована дуже сміливо, і насправді дуже чудова на вигляд.
На відміну від того, на що я дивився в своєму паспорті.
"Віза", яку мені дали, виявилася малюнком восковими олівцями п’ятирічної дитини. Єдине, чого не вистачало, це зображення будинку, з труби якого йде дим.
От лайно!
Так чи інакше, ми повернулися в аеропорт, готові використати цей малюнок олівцем, щоб повернути мене до Бразилії. Але коли ми подивилися на табло вильотів, там не було жодного рейсу до Ріо. Я вказав на це нашому одноногому німецькому приятелеві, який проводжав нас, але він просто сказав:
- Просто проходь, а рейс до Ріо там буде там.
Абсолютно несподівано, коли ми проходили через (неіснуючу) митницю, Одноногий сказав: "Хотілося б мені, щоб ти одного разу приїхав і заграв у нашій країні". Потім він сказав: "Сподіваюся, ви знайшли свою подорож сюди задовільною". Потім він пішов, не сказавши більше ні слова. (Я дійсно повернувся для виступу в Парагвай через кілька років, і мені це сподобалося. Парагвайський народ дуже особливий, як і всі жителі Південної та Центральної Америки, яких я зустрічав. Мені просто подобається відвідувати цю частину світу.).