Ви ще ніколи не бачили, щоб група з двадцять однієї людини так швидко почала панікувати.
Я лежав і збирався встати, і все, що я чув, це шепіт "…серцевий напад?" або "…все ще дихає?" або "…швидка допомога?". Хтось прямо підійшов до мене і запитав: "Може зробити йому штучне дихання рот у рот?".
- Та я ж лише поранив свій клятий лікоть! — заревів я, сміючись і здригаючись водночас.
Невдовзі після гри мені довелося поїхати в лікарню Харфілд на ще один з моїх регулярних оглядів. Незважаючи на те, що я добре прогресував, за мною все одно потрібно було уважно стежити. Цього разу консультант не бачив мене раніше і, здавалося, не знав про мою нещодавню прогулянку в Штати.. Він почав питати мене про звичайні речі.
- Містере Вейкман, ваша ЕКГ в порядку, кров’яний тиск у порядку, все чудово. Я бачу, що ви ставитеся до цього як належить та дослухаєтеся до наших порад. Добре.
- Ну, е-е, не зовсім так. Я щойно повернувся з тривалого туру по Америці.
- О! Я бачу. Але в інших випадках вели себе належним чином?
- Ну, начебто, хоча минулого тижня я грав у футбол.
- Чудово. Рубців на серці немає, все виглядає чудово. Очевидно, таблетки, які ми вам дали, працюють ідеально.
- Не знаю. Вони закінчилися шість тижнів тому.
Через три місяці мене повністю виписали.
Як ви знаєте, я кинув палити сигарети, але тільки тому, що перейшов на сигари. Лікарі були в стані жаху. Паління було справжньою проблемою для серця. Вони сказали, що я явно забагато п'ю, але: "Заради Бога, киньте палити, містере Вейкман!". Я намагався і пробував. Новорічні обіцянки приходили й зникали, але чи зможу я протриматися до Великого посту?
Абсолютно ніякої надії.
Потім сталася дивна річ.
У 1979 році я був в турі з Yes, і в жовтні у нас була перерва в дорозі. Як я часто робив під час тривалої відпустки, я орендував будинок у Каліфорнії, щоб відпочити. Летіти додому було безглуздо, тому що ледь я звикав до зміни часового поясу, наставав час летіти знову.
Ранки у моєму відступі на Західне узбережжя були особливо сильними в плані метеоризму (про це пізніше). Справжня какофонія звуків і запахів. Цього конкретного ранку я сидів за столом і насолоджувався своїм звичайним сніданком із сигарою Café Crème і великою чашкою міцної кави (моєю першою з десяти таких щоранку). Я відкрив жерстяну коробку для сигар і подивився на маленькі сигарильос… і з якоїсь невідомої мені причини, яка залишається не відомою мені до цього дня, я подумав, що я дійсно не хочу більше палити.
І це було все.
Я тут же кинув палити.
Жовтень 1979 року.
Що ще більш дивно, я ніколи не мав жодного симптому відвикання, жодного. Через багато років я міг викопати банку з сигарами з задньої частини буфету, просто подивитися на неї та викинути на смітник. У мене ніколи не було шансів повернутися до паління.
Стійкість цієї звички для мене неймовірна, тому що мільярди грошей витрачаються на кампанії проти куріння, нікотинові пластирі, гіпнотерапію, консультування та всілякі чудові, енергійні засоби від прокляття паління.
Але насправді, з мого досвіду, процес припинення є дуже простим. Треба побажати. Якщо ви цього не дуже хочете, то всі пластирі, креми і таблетки вам не допоможуть.
Тож настав час розповісти вам, як я кинув ще й випивати. Я підозрюю, що багато хто з вас побіжно прочитає цей розділ поспішаючи, щоб перейти до історії про метеоризм, яку я вам обіцяв, але продовжу. Незважаючи на два серцеві напади та численні наслідки для здоров’я через надмірне пияцтво, я все одно пив як риба. До середини 1980-х мої можливості все ще були легендарними, ви не можете вірно їх оцінити. Хоча, насправді, дехто це зробив.
Я знав багато журналістів на Фліт-стріт і часто бачив їх у знаменитому пабі під назвою White Hart, який був більш відомий як Stab in the Back. Своє досить жахливе прізвисько[33] він отримав тому, що єдиний раз, коли редактор брав туди журналіста – це коли звільняв його. З одного боку була маленька їдальня, тож ви знали, що якщо ваш бос скаже: "Гей, а давай-но сходимо на Вайт Харт, щоб перекусити", то це буде кінець.
Це був старомодний паб неподалік від Фліт-стріт, ідеальне журналістське викривлення часу зі старомодними телефонами для репортерів уздовж однієї стіни. Раніше я сидів там і зустрічав чудових людей. Френк Діккенс малював карикатури про Брістоу для Evening Standard і регулярно бував там. Одного разу він зробив найдивовижніший шарж із моїм зображенням на серветці, ви не повірите як швидко. Ви сидите з ним, випиваєте, а з редакції прибігає дівчина, яка просить терміново подати свої малюнки перед терміном. Френк серйозно пиячив, і я не раз бачив, рекламну дівчину Тіппекс[34] з підставок під пивних келихів на його малюнках, перш ніж вона перестала на них з'являтися.