Якимось чином я знайшов офіс Мервіна Конна прямо посеред Вест-Енду. Я підійшов до дверей, на яких була невелика табличка з написом — без брехні — "Митці Мервіна Конна". У верхній частині дуже вузьких сходів була невелика приймальня з дівчиною, що сиділа за столом.
Я нервово сказав:
- Я прийшов до містера Конна. Я Рікі Вейкман.
(Люди в ті часи називали мене Рікі. Одна з ранніх подруг сказала, що це звучить більш по-американськи та круто, тому що "Річард" звучало як ім’я старого пердуна. Може тепер мене знову будуть звати Річардом?).
Так ось...
- З якого ти гурту?
- Джеймс Роял та Королівська Застава.
Вона пройшла крізь двері ліворуч і зачинила їх за собою. Потім я почув, як вона сказала:
- У мене там зовні Рокі Вігвам, він каже, що хоче тебе побачити.
- Пропусти його сюди.
Я дуже нервував, коли сів навпроти Мервіна Конна. Він сидів за величезним старим дубовим столом, оточений чотирма стінами, завішаними золотими дисками. Я пам’ятаю, як подумав: "Вау! Я досяг успіху! Він був дуже дружелюбний".
- Я все про тебе чув, Роккі.
- Е-е, це Рікі, містер Конн.
- Так, я все чув про тебе, Рікі. - Він явно не мав жодної уяви, хто я такий і чому я тут. - Я все чув про те, який ти чудовий музикант.
- Дякую, містере Конн.
- Джеймс дуже високо відгукується про тебе і каже, що ти один із найкращих молодих гітаристів країни.
- Я граю на органі, містере Конн.
- Так, один із найкращих молодих органістів країни.
- Мені сказали прийти сюди, щоб отримати зарплату за сесії. Шість сеансів по 2 фунти стерлінгів за сеанс, тобто 12 фунтів стерлінгів, містере Конн.
- Це неймовірні сеанси, чи не так? І, ви знаєте, теж дуже популярні...’
Я просто продовжував казати "Так" і "Дуже дякую" майже всьому, що виходило з вуст Мервіна Конна. Він продовжував говорити, а потім раптом підвівся з-за свого гігантського столу. Автоматично я теж підвівся. Мервін був меншим, ніж я думав, тому, коли він підійшов до мене, йому довелося витягнути руку, щоб обійняти мене за плече. Він повільно провів мене до дверей і сказав:
- У тебе велике, велике майбутнє, Роккі...’
- Рікі.
- Так, велике, велике майбутнє, Рікі. З того, що я чую, ти будеш там, в ряду великих імен.
- Дякую, містере Конн.
Коли ми стояли у приймальні поруч із дівчиною за столом, він узяв мою руку обома своїми і сказав:
- Якщо тобі потрібно буде зі мною поговорити, ти знаєш, де я, приходь.
Тоді він обернувся, пройшов у свій кабінет і зачинив за собою двері.
Я посміхнувся дівчині, в захваті від того, як добре пройшла зустріч, і спустився вузькими сходами. Я пішов до своєї машини і, як тільки я сідав, до мене дійшло, що я не маю своїх грошей! Я повернувся вулицею, повернувся до дверей офісу, піднявся вузькими сходами до приймальні.
- Будь ласка, чи можу я знову побачити містера Конна? — запитав я.
- Боюся, що він пішов на зустріч.
Мене не було в офісі буквально тридцять секунд.
- Коли він повернеться?
- Через тиждень.
- Ой. Тож як я можу його дістати?
- Просто подзвони йому.
Я дзвонив тижнями, раз за разом, але так і не додзвонився.
Мервін Конн.
Мені так ніколи і не заплатили.
Я подивився на це так: я був молодим, недосвідченим, і тут був шанс зіграти на BBC з деякими з найкращих гравців світу. 12 фунтів стерлінгів було б чудово, але я все одно вважав, що у мене все добре.
Через багато років я зустрів Джеймса, і ми сміялися над Мервіном і днями "часу без голки". Ці шановані ветерани щиро любили ті дні і відчували привілей, що так багато чого від них навчилися.
- Знаєш, Джеймсе, мені так ніколи і не заплатили...
- Знаєш що, Рік? Нікому не заплатили!
Ви запитаєте, як шістнадцятирічний хлопець став грати в пабі з одними з найкращих музикантів країни? Це сумна розповідь про гівняну техніку, бунт і бойове хрещення алкоголем, тож слухайте мене ...
На той час, коли я отримав "оплачувану" роботу від Мервіна Конна, я вже був ветераном кількох робочих ансамблів. Дозвольте мені спочатку розповісти вам про казково названий "Atlantic Blues". Коли я тільки починав, бути піаністом становило практичну проблему через банальні грошові причини. Ви могли придбати гітару приблизно за п’ятірку, але маленьке електронне фортепіано обійдеться вам приблизно в 50 або 60 фунтів стерлінгів. Враховуючи, що середня тижнева зарплата становила близько 14 фунтів стерлінгів, а мої кишенькові гроші становили 25 пенсів у сьогоднішньому розрахунку, це була астрономічна ціна. Крім того, не було підходящої або легкодоступної форми підсилення для електронних фортепіано, тож навіть якщо ви накопичили на такий інструмент, була ймовірність того, що вас все одно ніхто не почує. Практичним наслідком всіх цих проблем було те, що ви, зрештою, обходилися грою на старомодних акустичних піаніно.