Одарка. Потурай панам, чого вони не набрешуть! То він над тобою глузовав.
Уляна, Будто б то пани і брешуть? Вони сього не вміють і над дівкою не будуть гнушатись. Вони письменні.
Одарка. Та знаю я і письменних. Є, душко, з них усякові. Чи мало тут, на Гончарівці, дівчат з ума позводили і письменні, і купці, і усякі? Хто молодого чоловіка зупинить!
Уляна. Та сей, мамо, вже підтоптаний.
Одарка. Потурай, потурай! Такий ще більш лиха наробить, чим молодий. Ох, знаю я таківських! Та скажи ж ти мені, нащо тобі сей платок?
Уляна. Оттак, нащо? Лучиться чоловік, от у мене і хустка. Рушники є, хустки не було, тепер піде йому на хустку, а як вийду заміж, так буду сама пов'язоватись. Тепер вже така мода, що очіпків не носють, і на попадях не побачиш; не так, як ви усе у очіпці, по-старосвітськн.
Одарка. Тим-то й горе, що новина старовину прогонить. Потурай людям! Покинули свій закон, та усе б то по-панськи, то й наші будуть, як панні, з мужиками жити. А се добре зробила, що купила хустку. Увечері жди старостів, казали прийдуть.
Уляна (жеманно). Які там старости0 Від кого б то?
Одарка. Чи знаєш із-за Харкова Павла Кандзюбу, що чумакує? Вій колись до пас заходив з монастиря па спаса.
Уляна. От за того старого? Лисого?
Одарка. Тю-тю, дурна! За Отецька, його сипа, коли знаєш.
Уляна. За того божевільного? Се ще краще! Та він, мамо, зовсім дурний!
Одарка. Дурний! Так багатий.
Уляна. Цур йому з його багатством, коли в нього глузду нема.
Одарка. Глузду нема, так багатий.
Уляна. Як і по нашій вулиці йде, то малі діти з нього сміються.
Одарка. Нехай сміються, а він собі багатий.
Уляна. А як прийшов раз до нас на оснів'янську мойку, так там такий з нього регіт був, що вже хазяїн насилу прогнав, щоб ми через нього не гуляли. Се вже побила лиха година та нещаслива, коли за такого іти; неначе усі люди повимирали.
Одарка. Так кажу тобі, що багатий! Скільки пар волів чи усякої худоби! У нього будеш у золоті ходити; а помре старий, так усьому добру будеш господиня. Нема на світі луччого щастя, як з дурнем жити! Він тебе не б’є, не вередує; а коли там здуру хоч і налає, так тільки крикни на нього, то він і замовче. Куди схочеш, підеш; як задумаєш, так і худобою орудуєш. Та що то й казати! Усе не те, що з розумним; нема тобі воленьки, ні погуляти, ні в хороші походити. А сварка, а лапка, а бійка!… Ось і мій п'яниця: що з нього, що він не дурний? Коли б пак одурів, то я б зрадовалась.
Уляна. Та вже, мамо, що хочете кажіте, а я за того дурня за того бецмана не піду та й піду
Одарка. Нічого вередовати. За такого багатого не підеш, так кого ще тобі треба? Чи якого повитчика будеш ждати? Та доки нам тебе і содержати? Бач, батько п'яниця непросипенний; я своїми бубликами тільки вас і со-
держу, та вже і в мене сила не та; звалюсь, хто вас буде годовати?
Уляна. Чим я тобі, мамо, у тягість? Літом на мой-ці– слава тобі господи! – скільки заробляю? А зимою пряду; та й зібрала чимало: повнісінька скриня на колесах. Коли ж я стільки у дівоцтві зібрала, то можу себе і содержувати, і зодягати і без мужика-дурня.
Одарка. Те-таки, що зібрала, то гаразд, а ідо за багатим мужиком більш збереш, так то ще лучче. Послухай мене, Улясю! Послухай мене, доню! Не дрочись! Іди за Стецька, даром що дурний. Бач, ніхто не трапляється. За кого ж тебе і віддати? Де ті люди?
Уляна (застенчиво). Мамо!… Я б вам… щось сказала…
Одарка. Ану, кажи.
Уляна. Адже ви знаєте Олексія?
Одарка. Якого се?
Уляна (смелее). Коваля. Ось чи впам'ятку вам, що доварив вам кочергу, а оце недавно чаплію зробив?
Одарка (вспоминая). Еге-ге-ге! Коваль! Знаю. А що? Чи не дума він?
Уляна (стыдливо). Атож!
Одарка. Нехай собі і у голові не поклада. Чи можна, щоб я за нього віддала? Хіба він тобі казав?
Уляна. Еге!
Одарка. А ти що? А ти йому і не плюнула межи очі?
Уляна. От так пак! А за що?
Одарка. Щоб не сікався за нерівню. Чи не думаєш ти за нього?
Уляна. Атож!
Одарка. Та що се ти узяла у голову? Чи він же тобі рівня? Правда, він парень добрий, коваль мудрий, усячину зробить, не п'є, з бурлаками не гуля, против мене звичайний; усе правда. Так що ж? Крепак!
Уляна. Що нужди, мамо, що крепак. Пани у нього добрі, про них усюди така чутка іде.
Одарка. Та хоч вони і добрі, та пани! Як-таки се можна, щоб тобі з волі та у неволю; була казенна [1], та підеш у підданство; була городянка, та станеш селянкою!
Уляна. Де б я ні була, чим би я ні стала, то мені і байдуже. Мені за ним буде усюди добре, бо я люблю його!
Одарка. А того і не подумаєш, як тебе поженуть на панщину?… Ох, мені лихо! Мою Улясю та на панщину!
Уляна. А чим панщина страшна? Так зате не знатимемо ні подушних, ні десятських, ні хвонарних; усе то пани за своїх людей платють. Та і на мойці – чи мало там панських? Так усі-то, крий боже, як то хвалються, то як добре за панами жити!
Одарка. Та все ж, Улясю, як собі хоч, а я тобі мати, так я тобі скажу: скоріш в мене на долоні волосся виросте, чим я віддам тебе за Олексія. Та вже тут нічого патякати: я вже старому Кандзюбі сказала, щоб сьогодня і старостів присилали.