А риби, м'яса, меду хоч залийсь,
К е з г а й л о
А перцю-то напевно вже нема.
К м i т й ч
Привiлля, що й казати, там, мiй княже,
А перцю бiльш як треба - так i жди,
Щоб татарва, як вихор, не знялася
Та перцем не засипала очей.
I оремо i сiємо з шаблями,
З сокирою лягаєм i встаєм.
П и р х а й л о
Та хто ж вони, цi люди? Козаки?
Напевно, лотри, наволоч ледаща...
К м i т и ч
Ця наволоч є купка смiльчакiв,
Що не злякалась шаблею й сохою
Далекi нашi межi боронить!
Недовго б ти пишався в вашiй Вiльнi,
Коли б ми там не бились на чолi.
Давно б уже сидiв в татарськiй ямi.
П и р х а й л о
(про себе).
Зухвалий хлоп!
Виходить обурений.
К е з г а й л о
(регоче).
Ха-ха! Я бачу, й ти
Умiєш перцем очi засипать.
Стривай, я скоро сам до вас приїду.
Набридло вже за мурами сидiть.
Р у з я
Та годi вже - нуднi розмови вашi
Могли ви там за кубками вести.
Пора до танцiв - пане воєводо,
Звели музицi грати для гостей.
В о є в о д а
Не проти я рицарської розваги,
Нехай дадуть до танцiв перший знак.
(Фанфари).
Лунає гасло втiхи й насолоди,
Хай кожен гiсть запросить i веде
Прекрасних пань звичаєм стародавнiм.
Подає руку Гiльдi, iншi подають своїм дамам, i всi обходять залу повiльним урочистим темпом, пiсля чого вiдводять дам на їхнi мiсця.
Р у з я
Тепер танцю веселого й швидкого,
Щоб розiгрiти, розiгнати кров!
Пан Ольбрахте, звели, щоб джура твiй
Веселого нам танцю влаштував.
Гоньоного, вирваного, млинка,
Такого, як в Варшавi чарiвнiй.
О л ь ш а н с ь к и й
(до Кезгайла).
I справдi, що з дружиною такою
Тобi не треба перцю, друже мiй.
Вона сама - як перець стручковий.
К е з г а й л о
Дивися краще, щоб тобi в ярах
Не всипав майстер Свiчка перцю з маком.
Рузя та iншi дами тягнуть на середину Флорiана, молодого вродливого джуру.
Р у з я
Мерщiй-бо, Флорiане, заспiвай
Пiсень веселих до танцiв швидких.
Ф л о р i а н
Тодi ставайте, панi й кавалери,
Давайте "пшепюречку" танцювать.
Спiває. Всi стають кружка й танцюють, не пускаючи з кола "пшепюречку", що танцює всерединi й нарештi прориває коло.
Ф л о р i а н
Як в ставку кружляють рибки,
В'ються ластiвки моторнi,
Як в млинi танцюють жорна,
Ми в танку зiв'ємось швидкiм.
А панянка в колi в'ється,
На всi боки утiкає -
Скрiзь їй виходу немає,
Скрiзь їй пiсня в очi ллється:
Фiт, фiт, фiт, пшепюречко,
Хорошуле, бiлолиця,
Не втечеш ти до пшеницi,
Не втечеш ти, коханечко!
Р у з я
Тепер гоньоний. Ценар чи млинка!
Ф л о р i а н
Прекрасних пань покiрний я слуга.
О л ь ш а н с ь к и й
Дивись, у залi, наче вихор буйний,
Знялися танцi з захватом новим.
Танцi.
В о є в о д а
Поглянь, Кезгайле, де твоя дружина,
Вирує там веселiсть через край.
Лиха з такою жiнкою година,
Хоч нi на крок од себе не пускай.
К е з г а й л о
Не бачу в тiм лихої я прикмети,
Що в танцях жiнцi весело моїй -
Зате в твоєї жiнки для бенкету
Занадто вигляд хмурий i сумний.
В о є в о д а
Клянусь Перуном! Я її навчу,
Як мiй бенкет ганьбити осяйний.
(Пiдходить до Ольшанського).
Ну що, мiй княже, мабуть, є на що
I в Києвi у нас помилуватись?
О л ь ш а н с ь к и й
Не тiй красi дивуйсь, що тут сiяє,
При цих свiчках, музицi i танку,
А тiй красi, що й в темному кутку
Навкруг себе мов свiтло розливає.
Є дiвчина, якби сюди ввiйшла -
Померкли б всi свiчки та всi красунi!
Iдуть у глибину зали. Флорiан i Рузя в захватi танцю.
Ф л о р i а н
Нiколи ще не бачив я очей,
Щоб стiльки щастя й ласки обiцяли!
Невже вони не щирi в вечiр цей -
Або вони сiяють тiльки в залi,
На втiху всiм, для багатьох людей?
Р у з я
О нi! Для тебе тiльки, мiй коханий.
Ф л о р i а н
Коли ж тебе вiч-на-вiч я знайду?
Р у з я
Вночi сьогоднi... муж на варту стане,
Чекай мене... в цiй залi... я прийду.
Вибiгає - вiн за нею.
IV
Воєвода, Кмiтич i Козелiус пiдходять до Гiльди, що сидить в самотi бiля вiкна.
В о є в о д а
Одна, здається, панi в цiлiй залi
Смутна та хмура; бачу я, що їй
Не до вподоби нашi всi розваги,
Не до смаку бенкет мiй осяйний.
Хiба свiчок замало тут блискучих,
Хiба музика наша не гучна?
Чи не шляхетнi досить нашi гостi,
Чи мало кубкiв меду та вина?
Одверта це зневага!
Гiльда пiдводиться.
Г i л ь д а
О мiй пане!
Чи смiю ж я, покiрная раба
I воєводи славного дружина,
Такий бенкет блискучий зневажать?
А що сумна - то не моя провина,
I серцю я не владна наказать...
Щоправда, мимоволi я згадала
Про iншi свята, що колись
Ми в Кутногорську рiдному справляли...
I стародавня ратуша тодi
I з нею цiле мiсто променiло
Вiд безлiчi вогнiв, i звiдусiль
Неслись пiснi, i все округ кипiло,
Як в казанi. Чому ж таке сумне,
Чому ж таке безмовне наше мiсто?
Чому ж, як там, на наш бенкет воно
Не вiдповiсть привiтно i врочисто,
I жодне там не свiтиться вiкно?
I ось тодi... тодi менi здається,
Що ми чужiї люди для киян,
I свiтло це, що тут як рiчка ллється,
Ми вiдняли у наших громадян!
В о є в о д а
(гнiвно).
Знов спогади безглуздi i нiкчемнi!
Ще й досi дух моравських тих майстрiв!
К о з е л i у с
Шановна панi, варварський i темний
Живе там люд, i милостей твоїх
Не вартий вiн. Як можеш ти рiвняти
Свiй Кутногорськ та цi убогi хати?
Дай тiльки їм свiтити каганцi,
То в першу ж нiч пiде за вiтром мiсто.
В о є в о д а
(гнiвно).
Своє забула мiсце, мабуть, ти!
Для цих рабiв я князь i воєвода!
Не дивно ж, що обстала ти за них,
Бо низького сама такого ж роду.
К м i т и ч
Не гоже кажеш, пане воєводо.
На Київськiй землi нема рабiв,
I, мабуть, чесного твоя дружина роду,
Коли за нас пiднесла голос свiй.
Г i л ь д а
Так! Не соромлюсь роду я мого,
То чесний рiд майстрiв, митцiв поштивих,
Що Кутногорськ уславили кругом!
В о є в од а
Ха-ха! Рiд слюсарiв та ковалiв.
Г i л ь д а
Так, слюсарiв, але мечами тими,
Що їх кують мiй батько та брати,
Пишаються всi рицарi вельможнi,
Не гидував i сам, здається, ти
Червiнцями дзвiнкими, що були
Моїм приданим, i тодi низька
Я не була, бо добре знав, що рiвна
Цехмейстра кутногорського дочка
Литовському вельможi.
Виходить, гордо пiдвiвши голову.