Вадим Іванович тер лоб долонею, наче у нього розболілася голова. На сина невдоволено дивилася матір, і я зрозумів: він щось не сказав. Я його не питав, бо знав, що все одно скаже, якщо те відомо Ярині Григорівні.
— Лист, Вадиме, лист, — нетерпляче підказала йому мати.
Табурчак подав мені білий конверт з малюнком новорічної ялинки і написом під ним: «З новим роком!» Хм, з Новим роком у липні! Лист інженерові додому. Штемпель місцевий, сортувалося десятого у 22-му відділенні зв'язку. Я вийняв із конверта удвоє складений аркуш в косу лінійку, розгорнув, прочитав:
«Слухай, хмир болотяний, або ти женишся на Раїсі, або тобі не бачити свого сина, як вух без дзеркала. Усьок?»
Мені перехопило подих. Невже Кисюра? Недарма без крутійства визнав свої злочини: щоб приховати інший. Значить, Табурчак до справи не причетний. Не міг же він написати його сам собі, щоб одвести від себе підозру. Втім… Ні, надто підступно й підло для батька. Швидше — груба робота Кисюри. Сподівався, що інженер, щоб не викрити своїх зальотів, не покаже мені лист. Розрахунок вірний.
— Коли отримали? — запитав, вкладаючи лист у конверт.
— Вчора.
— Когось підозрюєте?
— Як вам сказати… — зам'явся. — Ви теж, напевне, здогадуєтесь.
— Брат її! А хто ж?! — вихопилось у матері.
— Він погрожував викрасти сина?
— Ні, погрожував мені: «Я тобі зроблю, ти мене запам'ятаєш…» В такому дусі, — пояснив інженер.
— За що погрожував?
— Я… — Табурчак знітився і відвернувся, глухо продовжив: — Я не хотів женитись на Раїсі.
З вікна кабінету я бачив, як з під'їзду нашого відділення вийшли Табурчаки. Ярина Григорівна забігала наперед і зазирала в синове обличчя, щось говорила, енергійно жестикулювала, потім зупинила його і закивала, ніби комусь погрожуючи, пальцем. Тепер Вадим Іванович не піде до Шулешко. Від сьогодні їхнім зустрічам кінець. У ньому прокинулось запізніле каяття. Свідчення тому — списані аркуші на столі.
Їх постаті затулило густе віття каштанів. Я вернувся до столу. Ще раз прочитав анонімку. Підкреслив «хмир болотний» і «усьок». В цих жаргонних слівцях відчувалося минуле Василя. Ось для чого просила його сестра приїхати.
Звичайно, не викрадати сина свого коханця, а якось вплинути, щоб покинув сім'ю і одружився з нею. А Кисюра виявився запопадливішим, заманив кудись Руслана і сховав. Підлий тип.
Прочитав лист Шулешко до брата. Безперечно, у його підтексті вчувалося занепокоєння. Проте Кисюра відповів, що Руслана не бачив, а тільки чув, ніби він забіг до сестри й тим добряче нахарапудив полюбовників. Отож заздалегідь приготував таку відповідь. А може, вистежив після тренування, бо Руслан дзвонив додому.
Де ж Кисюра сховав його? На дачі? Але ж ми все обдивилися. Стривай! А льох чи підвал?! Без них не обходиться жоден господар. Напевне, ляда майстерно замаскована в підлозі. Я схопився їхати на дачу Шулешко, та схаменувся, бо раптом подумав: чому мовчав Руслан? Адже чув нашу розмову, а ніякого сигналу не подав. Звичайно, на дачі його не було.
А де? Може, на іншій, на якій ніхто не жив? Часом не у когось із тих картярів ховав Кисюра Руслана? Покажу анонімку грабіжнику. Як він зреагує на неї? Я заспішив до ізолятора. Зайшов до чергового і дав йому адресу Шулешко. Попросив привезти її у відділ.
Переступив поріг камери. Василь сидів навпочіпки у кутку, зіщулений, малий, ніби хлопчак. Оглянувся. Минуло лише півдоби, а обличчя вже посіріло, і в очах туга.
— Слухай, Василю, як ти докотився?..
— В душу лізеш, начальнику? Навіщо? — Кисюра звівся й прихилився до стіни.
— Облиш це дурне «начальнику»! — скипів я. — Ще не пізно стати людиною.
— Пробував. Розумієш… А все через умови. Я з п'ятого класу почав займатися боксом. Тренери мене запримітили, почали створювати умови: спочатку в школі, потім на заводі. Я майже постійно десь їздив, виступав на змаганнях, а оцінки ставили, зарплату нараховували…
— Значить, винні добрі дяді?
— І я, і вони. Да… Не став я ні олімпійським чемпіоном, ні світовим призером, — сумно зазначив Василь. — А обіцяли мені світле майбутнє. Все полетіло шкереберть: суд, колонія наче в нокауті. Довго зводився на ноги… Мріялось… вийду на волю, тренуватимусь — загримить моє прізвище. Ось і загриміло, — кисло посміхнувся. — Знову небо в клітинку… Відбув строк, опинився за ворітьми — і закрутило: кореші, горілка, карти, чувихи… За два тижні просадив те, що накапало за чотири роки, й сів на мілину. Подався на лісозаготівлю, трохи повколював — розрахували. Обридла тайга, постійне давай-давай, а на півдні вирувало гарне, веселе життя. Тут лист від Раїси… І чого я перед тобою, капітане, сповідаюсь? — здивовано запитав.