Яна Дубинянська
Свій час
— На кожну відповідь у вас одна секунда й одне, можна два слова. Готові?
— Так.
— Час пішов. Вік?
— Тридцять сім.
— Фах?
— Письменник.
— Улюблена страва?
— Гриби в сметані.
— Ідеальний краєвид з вікна?
— Море.
— Улюблений колір?
— Червоний.
— Улюблене заняття?
— Працювати.
— Чим вас можна відволікти від роботи?
— Будь-чим.
— Ваша найбільша, але неістотна слабкість?
— Згущівка.
— Ваша справджена дитяча мрія?
— Мандри.
— Несправджена?
— Політ у космос.
— Скільки ви років у шлюбі?
— Тринадцять.
— Чи здатні пробачити подружню невірність?
— Не знаю.
— Маєте дітей?
— Трьох.
— Чого насамперед ви хотіли б їх навчити?
— Свободи.
— Чи цікавитеся ви політикою?
— Так.
— Чи підете в політику, якщо запропонують?
— Ні.
— За яких умов ви покинули б країну?
— За диктатури.
— Заради чого віддали б життя?
— Заради сім'ї.
— Що вас найдужче втомлює?
— Натовп.
— Що досі викликає дитячий захват?
— Водні гірки.
— Що для вас неприпустимо?
— Зрада.
— Що набагато сильніше за вас?
— Час.
I
Спершу — чистий рух, і темрява, і свист, і невідомість, і неодмінно страх! — нескінченності і раптового кінця, простору і глухого кута, неминучості і помилки. Коридор, тунель, труба, де простір і час прориваються у безмежний хаос, стаючи неприборканими і моторошно вільними, до запаморочення, до болю в стиснутих пальцях. І так щоразу, і нема на це ради, хіба що здатися і заплющити очі.
Але я ніколи не мружусь. Усе задля тієї миті — коли враз спалахують різнобарвні вогні, і розгортається спіраль Усесвіту, і набігає осяйний захват, і неспромога не закричати! Кричу я завжди, немов мале дівчисько чи перебільшено пристрасна коханка, чи…
Розпружуюсь. Розкошую.
Незабаром згадую про налаштування і квапливо стягую хронос до меж флайсалону, вирівнюючи параметри по внутрішній обшивці. Раз була помилилася, встановила по зовнішній і ледь не трапила в хроноконфлікт: себто, правду кажучи, черконуло, іскри впівнеба, добре, що на тому флаї хлопець був нормальний і вдалося домовитися. Зате не вилітала я потому кілька особистих місяців, не менше. У Загальному просторі нічого не можна кинути на самоплив, не можна вірити ні приладам, ні тим більше інтуїції — тільки гранична зібраність, напруга, концентрація та пильність. І на світі лишається дедалі менше речей, здатних винадити мене туди, у Загальне, поза це все.
Але раптовий захват переходу. І потім — ця дивовижна, несамовита краса.
Лечу над розсипищем зірок уночі, діамантів на чорному оксамиті, світів у Всесвіті. Незчислимих. Осяйних. Неповторних.
Усе це — люди. Я вже й забула, як же їх багато, людей.
Срібляста ящірка-брелок з рубіновими очима гойдається і танцює над панеллю. Стягнутий хронос шарудить об пологу обшивку флайсалону, відстає на часточку міліметра, спалахуючи алмазним порохом, і тоді зоряні світи інших людей ззовні, оповиті півпрозорим палахким фільтром, колишуться і стають ще красивіші. Помалу звикаєш до незвично тісного особистого простору, по тривалій перерві це завжди нелегко, а ще ж доведеться вийти із флаю… дарма, якось воно буде. Взяти хоча б Маргариту, яка збавляє купу часу тут, у загальному, підвисаючи потім в особистому — як сама була зізналась у мережі — на максимальну амплітуду, мало не півсекунди на абсолютний рік, — цікаво, невже таке справді можливо? І яка вона — це теж дуже цікаво — зараз?..
Спалахи, зірчасте тріскотіння, вогні.
І раптом розумієш: не хочеться тобі бачити ніякої Маргарити, зустріч із нею, необов’язкова і спонтанна, насправді лише привід вирватися. Зі свого затишного, обжитого особистого простору — сюди, поза все. Після тривалих місяців, таких правильних, плідних і помірковано-спокійних, відчути знову той неймовірний, до крику, захват, побачити прекрасну нескінченність вогнів і людських світів. Навіщо, заради чого — не так уже й важить. Просто побачити, пройнятися, відчути.
У величезному небі сяє, мінячись чистими спектральними барвами, Абсолютний Годинник. Запізнююся. Прискорила особистий час, трошечки, хвилина до двох — та чи варто, коли нікуди не квапишся?