— До речі, початок за сім хвилин.
— То й що? Поки народ зійдеться, поки місцеві почитають…
— Порядний поет, як і порядна дівчина, ніколи не приходить вчасно.
— Красоткін, ти не схожий на порядну дівчину! Але справді, хлопці. Ми, звісно, добре сидимо, але ж перед організаторами незручно…
— Організаторам точно байдуже. У них зараз бенкет.
— Справді?
— Для обраних. Нас не запросили.
— Жоро, тільки не треба заздрити! Попроси краще рахунок.
— Машенько, ти диво…
— Хтось знає, чи далеко вона, та кав’ярня? І як туди взагалі дістатися?
— А ми зараз у панночки запитаємо.
Поки біло-рожева кельнерка докладно і доброзичливо пояснювала, як дістатися до артистичної кав’ярні, де, либонь, уже починалися читання, Віра допила бурштинову наливку і поглянула крізь порожню чарку на вигнутий знаком запитання світильник. А може, не варто було відмовлятися читати в тій кав’ярні, пішли б зараз разом, і чудовий вечір тривав би легко і невимушено… ні. Я втомилася, я хочу додому.
Додому — означає у напівпідвальний хостел у самісінькому історичному центрі міста: Машенька з Красоткіним знайшли цю автентичну й недорогу місцину кілька років тому і дуже цим пишалися — відтоді все столичне поетичне товариство лише тут і зупинялося. Віра винайняла кімнату на трьох із дівчатами, Аґлаєю та Катею. Господи, як усе-таки незручно, доведеться тепер пояснювати, чому не залишилася їх послухати, а якщо сказати про день народження, то потрібно виставити бодай щось до чаю… не забути б купити дорогою.
А дороги до хостелу вона, до речі, не пам’ятала. Абсолютно.
Вони вийшли надвір, в імлисту непроглядну темряву. Здається, сильно похолоднішало, а може, так здавалося через контраст із теплом приміщення. Скуркіс, Красоткін і Машенька негайно задиміли сигаретами, а Берштейн ґрунтовно розкурив свою знамениту люльку.
— До речі, сьогодні приїздить Маркович, — затягуючись, мовив Скуркіс. — Треба з ним випити.
Машенька з Красоткіним перезирнулись і розреготалися, мов школярі.
— А що? Пригадую, ми з ним якось наприкінці дев’яностих… Його тоді ніхто не знав.
— Ще б пак! Скільки йому років узагалі? Тридцять п’ять, сорок?
— Не більше — це точно.
— Машенько, ти чудове чудовисько. Вважаєш, я вже такий старий?
— Скуркіс, як на мене, ти дивовижний. До речі, я бачила, в програмі є зустріч із Марковичем. Здається, в суботу, так, Міш? Я би пішла, талановитий хлопчина. І головне, розумний.
— Тому і не бідний.
— Красоткін, тільки не треба заздрити!
— Панове, — Берштейн підвищив голос, і аркове відлуння подвоїло звук. — Усе це вельми цікаво, але нам час. Вірусику, ось тобі моя рука, матиму за честь.
— Я в хостел, — винуватою скоромовкою відповіла вона. — Втомилася… голова болить.
Будь-хто на його місці став би наполягати, вмовляти — але не мудрий Берштейн; опускаючи руку, він співчутливо кивнув, і сповнена вдячності Віра кволо всміхнулася.
— Не заблукаєш?
— Я проведу, — втрутився Скуркіс. — Починайте без мене.
Машенька засміялася:
— Там давно вже почали без нас.
Крізь довгий арковий перегін вони пройшли разом, а потім їхні шляхи розійшлися у різні боки, і дзвінка оркестровка голосів поетичного товариства віддалилася, розчиняючись у скупих звуках примовклого під вечір міста. Десь задеренчав трамвай, заплакала дитина, з одного вікна, повз яке вони проходили, пробубонів щось недоречний телевізор. Бруківка під ногами посилювала їхні з Скуркісом кроки до виразного ритмічного стукоту. Всередині ще жевріли залишки жару з денця бурштинової чарки, лише прийти додому, лише лягти спати… все добре.
— Ти мене теж вважаєш нікчемою? — запитав раптом Скуркіс, і Віра аж здригнулася. — У сорок п’ять років пишаюся, що знайомий з відомою людиною… а чим іще мені пишатися? Вони, звісно, мають рацію, Віруню. Таки нікчема.
— Та що ти, Жоро, — озвалась автоматично, неспроможна так швидко налаштуватися на інше, на серйозну, душевну і не потрібну їй зараз розмову. — Не кажи такого… в тебе хороші вірші…
— Дякую, дорогенька. Вчора написав нового… Прочитати?
— Звісно, залюбки послухаю.
Скуркіс пожвавішав, випростав плечі, потім, навпаки, схилився і почав упівголоса декламувати сантиметрів за десять від її щоки. Віра слухала уважно, чесно; його вірші були складні, сповнені багаторівневих тропів, алюзій та ремінісценцій, закільцьовані в чудернацькі рими, їх дуже важко було сприймати на слух — але вона старалася. Через силу женучи від себе, мов приблудного пса, якого не можна ж отак приручати!.. думку про те, що живі, справжні вірші попри всю їхню безмежну розмаїтість, простоту чи вибагливість, класику чи авангард, насправді дуже просто відрізнити від не-віршів.