Надійка, наймолодша, недавно подолала «р», тому старалася найдужче. Заливчасто і дзвінко, дуже схоже на звірррячий будильник, із яким Андрій воював у дитинстві — вже тоді він не розумів і не приймав зазіхань на свій і тільки свій час. Той будильник і досі живий, цокає десь на горищі заміського будинку.
— На що збирали, знову на похорон? — Інна намалювалася в дверях, нахилилась і обійняла дочку за плечі. — Не розумію, вони читати не вміють?
— Вони?.. жартуєш, звідки? Ні, начебто на якийсь асфальт. Ти готова?
— Нічого-нічого, тобі корисно нагадати.
— Нагадати про що?
— Про межі твоєї світової письменницької слави. Так, я вже.
Вона була в білому костюмі й босоніж; себто ні, не босоніж, у тілесних колготках, але на вигляд майже однаково. Вузенькі ступні розміру, якого не існує в природі, за винятком дитячих магазинів — Андрій знав, адже це вже тринадцять років було саме його проблемою, — тридцять четвертого чи навіть тридцять третього з половиною. Така смішнюча, коли без черевичків. Дівчисько.
— Тат, а можна й мені з тобою?
— І мені!
— І мені!!!
Дружина відвернулася від дзеркала і пішла на перемовини, і це була її помилка:
— Що ви робитимете в аеропорту?
— Будемо добре поводитися!
— Будемо чемні!
— Будемо дивитися на літаки!
Довелося втрутитися:
— Філе, у тебе, взагалі-то, англійська і, здається, ти вже запізнюєшся. Мерщій!
— А нам з Надійкою не треба на англійську!
— Маріє!..
Андрій зробив суворе обличчя, донечка натомість вдала, що її це вразило. Опустила величезні, таких ні в кого більше не було (враховуючи фамільні портрети по обох лініях, а також решту людства), очиська — і різко змінила вектор:
— А що ти нам привезеш?
— Треба подумати. По-перше, нові книжечки…
— А ще?
— Ні, Інко, ти чула? Самих книжок їм уже не досить. Добре, зараз подумаємо, що його звідти привозять… Смоктульки-ведмедики і печиво зі «Склянки», мигдалеве безе, як минулого разу, піде?
— Уррра-а-а!!!
— А ти скоро повернешся?
— За три дні. Філе, я серйозно, швидше давай. Це твій час!
— Ага. Па-па, тату.
Вони з сином синхронно підняли долоні, і хлопчик умить випарувався за дверима, залишивши за собою порух повітря, що його в давніх американських мультфільмах зображали у вигляді кольорових вихриків. Він не запізниться, зі спокійною впевненістю зауважив Андрій. Мій син давно вже нікуди не запізнюється.
— Могли б і підвезти, — Інна стурбовано звела брови, дослухаючись, як даленіють лункі, стрибучі кроки. — Там дві дороги переходити.
— Йому одинадцять років. Їдьмо. Дівчатка, чемно поводитися, слухатися маму й Олену Іванівну і…
— Не гайнувати часу!
— Точно.
Няня виникла в передпокої непомітно, у слушний момент — коли він уже відпустив розціловану Марію і цьомнув Надійку в зворушливий носик-кнопку, а Інна взулась і пов’язала шарф, — лише такі люди, ненав’язливі і точні, працювали в нього вдома. У помешканні, де все завжди відбувалося вчасно і ненапружено, а показне веселе безладдя, що завжди збивало з пантелику сторонніх, лише увиразнювала внутрішню впорядкованість, розраховану до секунди.
Андрій передав малу їй на руки, підхопив на плече рюкзак (ніколи не брав у дорогу багато речей, навіть на закордонні ярмарки, шокуючи от-кутюрних видавничих дам своїми джинсами та регланами), і вони з Інною вийшли на сходовий майданчик, весь у гігантських ліанах і фікусах. Далеко не вся рослинність, яку вирощувала дружина, поміщалася в їхніх шістьох кімнатах, тому особисті Інчині джунглі, як і в природі, потроху захоплювали суміжні території.
— Знову, — присіла навпочіпки, встромила руку під шкірясте листя і витягла недопалок у гидливих пучках. — І як же їм не соромно?
— Їм соромно. Інакше б він валявся на підлозі.
— Андрію… от навіщо нам?..
— Обговорімо це, коли буде час.
Інна хотіла щось відповісти, і він навіть знав, що саме, не вперше про це заходило і не востаннє, — але не озвучила, тільки невдоволено ворухнула закопиленими губками і, не чекаючи ліфта, побігла вниз сходами: маленькі ніжки, дзвінкі підбори, ляскуча луна. Коли я зійду, вона чекатиме біля машини, витираючи серветкою пальці від охайно викинутого в контейнер недопалка, всміхатиметься і не починатиме розмов у недозволений час.
Добре, зараз наздожену. Я теж умію і люблю стрімголов летіти вниз, перестрибуючи через кілька сходинок і хапаючись за поручні, щоб не заносило на поворотах.
Під’їхав ліфт і безгучно розсунув дзеркальні двері.