Нарешті злетіли.
Запізнившись на п’ятнадцять хвилин, саме тих, що вони простирчали в корку — п’ятниця, виїхати з міста неможливо, чому він, Андрій, це не врахував? — і що їх Інна все-таки використала на чергову розмову про заміський будинок, який пустує дев’ять місяців на рік і в якому вони давно б могли жити без усіляких сходових майданчиків, тіток, що збирають гроші, та недопалків у квітах. І дихати чистим повітрям. І возити дітей у школу на заняття, а потім забирати їх звідти і не сіпатися щоразу. І самі вони — останній аргумент він почув уперше і захоплено навів різкість, як же хвацько вона, його розумна дружинонька, використовує проти нього його ж власний улюблений арсенал, ніби старовинну шаблю з килима на стіні, що опинилася напохваті, — зможуть планувати своє життя і свій час!
Якби вона могла, то жила б не просто за містом — а у своєму власному, окремішньому і герметичному просторі, в задраєному відсіку, в особистому світі-капсулі. Де нічого не відбувалось би, не змінювалося і не рухалося. Де щоразу, повертаючись із літературних поїздок, бачив би її точнісінько такою ж — молодою і стрункою, неправдоподібно оточеною нашими дітьми, усміхненою, з маленькими руками по лікоть у землі, незмірно далекою від того, що коїться там, у зовнішньому і спільному для решти людей світі, — і так усе життя. Інка була б щаслива.
Він теж був би щасливий, і знав це. З жінкою, яка за будь-яких обставин (він і не такі важливі речі завжди ретельно прораховував заздалегідь) перестала би бути цікавою і жаданою, просто не варто було б одружуватися.
Усе, звісно, сходилося на дітях.
У момент їхньої ключової і глобальної розбіжності, безпрецедентно тривалих перемовин і неможливого, як на стороннє око, компромісу корок нарешті зрушив з місця, і дружина зосередилася на дорозі. На щастя, вона належала до унікального, майже вимерлого під тягарем природного добору, підвиду жінок, здатних у конкретний відтинок часу робити лише щось одне.
Вони встигли, як встигали завжди, і ось літак уже набирає висоту, а внизу розкинулося місто, красиве, як і будь-яке інше, — справді, я бачив їх більше ніж досить — кожне місто світу, коли дивитися на нього звідси, через ілюмінатор, по-дитячому тицьнувшись носом у скло. Місто необхідне, а тому досконале. Місто — наш загальний простір, єдиний організм зі спільною циркуляцією крові й нервових імпульсів, а також усього потрібного для нормальної життєдіяльності: і його власної, і кожної конкретної людини. Місто встановлює власні правила, власний ритм і власний час.
Спробуй вбудуватися, вжитися, врости, казав Андрій синові, і дівчаткам теж збирався сказати, старшій уже от-от. І лише оволодівши загальним часом — зможеш розвернути його на себе і зробити по-справжньому своїм.
Я знаю напевно. У мене він давно вже є.
Свій час.
Зустріч з читачами і обидві автограф-сесії призначено на суботу (на рецепції видали конверт з особистим графіком — організація на фестивалі завжди була притомна, цілком європейського рівня), а на сьогоднішній вечір заплановано бенкет — окремий квадратик рожевого паперу, мабуть, без нього не пустять.
У літературних колах бенкети з фуршетами заведено зневажати з особливим завзяттям, що його можна порівняти лише з ретельно приховуваною жагою халяви; а йому, Андрієві, подобалося. Хіба ж не чудово — водночас і смачно поїсти, і поспілкуватися з колегами, не витрачаючи ні на те, ні на те зайвих ресурсів? До того ж запрошення на бенкет, хоч як це смішно, не перестало бути переконливим способом конвертації статусу — від часів перспективної літературної юності й дотепер. Статус у нашій високій сфері взагалі річ вельми і вельми відносна, і підтвердження цьому Андрій отримував щоразу, коли хтось укотре приймав його прізвище за по батькові.
Хороші готелі коштом організаторів він, до речі, теж цінував.
Увійшовши і обдивившись, Андрій кинув рюкзак на дальній край широчезного — що вони, цікаво, про мене думають? — ліжка і навскоси витягнувся на покривалі. До бенкету залишалося години півтори порожнього часу (епітет «вільний» смішив: його час був вільний за визначенням), і він давав цій порожнечі шанс наповнитися в природний спосіб, як це завжди й буває у фестивальному житті з його збивчастим напруженим ритмом. А як ні, це малоймовірно, проте на краще, піду прогуляюся, вип’ю кави. У цьому місті, як і в усіх інших, він мав улюблену кав’ярню.
Одночасно задзвонив мобільник у кишені куртки й телефон на тумбочці. До тумбочки вдалось дотягнутися, не встаючи.
— Андрій Ігоревич?
— Слухаю вас.