— Не бреши, — мовив Андрій, помішуючи довгою ложечкою цукор у лате. — Ти хотів у владу. Всі хочуть. І мені справді цікаво: навіщо?
Полтороцький зареготав і все-таки плеснув його по плечу, перехилившись через столик — келих із лате вдалося врятувати, — і в цьому його жесті, і в оксамитному акторському басовитому сміху проступала така філігранна техніка, що нею можна було захоплюватись, але жодним чином не вірити. Перехопив Андріїв погляд і враз замовк, наче вимкнув звук.
— Відверто? А так. Розумієш, цього, — точковий наголос і пауза, — я досі не робив. А хотілося.
— І як?
Полтороцький стенув плечима:
— Нудьга. Наче кіно, тільки ще каламутніше.
Андрій кивнув, погоджуючись: в активній нелюбові до кіно, точніше, до світу кіновиробництва, що їх, до речі, і звів колись, — то був єдиний у його житті випадок, коли молодий ще письменник Маркович спокусився на запрошення написати сценарій для великої студії — вони були цілком солідарні. У безглуздішому середовищі, де всі завжди квапилися, водночас бездіяльно зависаючи на довгі години, безтолково юрмилися, мимоволі і зумисне заважаючи одне одному, особливо завзято блокуючи і зводячи на пси чужу працю, де кожен постійно був у чомусь винен, а всі разом бездарно нищили час, — він не опинявся ніколи, ні до, ні, тим більше після. Полтороцький доволі звикло сприймав кіношний абсурд із неперевершеним презирством зірки; він і досі, як знав Андрій, не гребував засвітитись у серіалі з хорошим бюджетом. Але вони розуміли один одного.
— Ці безглузді засідалова, голосувалки, балаканина для преси… Брифінги, шмифінги, тьху. А потім іще до глупої ночі реальні тари-бари по саунах… моторошна каламуть. Час, мов крізь пальці. Минулої суботи я ледь на виставу не спізнився. Думав, вона через тиждень.
— Та загалом тобі подобається.
— З чого ти взяв?
Андрій усміхнувся:
— Бо ти й досі ще там. А ти ж у нас незалежна людина. Інакше би пішов.
Полтороцький повів бровою, здвигнув усім своїм рухливим каучуковим лицем, обмірковуючи цю думку, і ствердно кивнув:
— Пішов би.
Маєстатично потягнувся до столика наготованим захватом із двох пальців і поморщився, торкнувшись до філіжанки з кавою. Гидливо вихилив, немов мікстуру.
— Андрюхо, ми на бенкет не запізнюємось?
— Поки що ні, сиди.
Він надпив іще трохи лате, розтягуючи задоволення, смакуючи медовий присмак на денці й вистиглу, та все одно розкішну пінку з корицею. До цього міста варто було приїздити лише заради кави. Навпроти неквапно оберталася на стійці різноманітна випічка, унікальна в кожному тутешньому закладі: а й справді, хай йому грець, тому бенкету…
— Розумієш, у чому річ, — озвався Полтороцький. — Ти молодий. Сороківки ще немає, а все вже при тобі: визнання, гроші, ну ти зрозумів… усе вчасно. А головне, є запас. У твоєму-то віці! Точно сподіваєшся колись написати свій найвидатніший роман, га? Отож-бо й воно. Не думай, що лише ти тут інженер людських душ.
Андрій кивнув:
— Звісно, що сподіваюсь, інакше який сенс?
— А я вже — ні.
Він знову неправильно взяв чашку, зазирнув до неї, гидливо відставив убік, поплямкав. Повів далі:
— Скажімо, в мене зараз ідуть Тев’є та Лір, що там, що там я геніальний, це не жарт, ти ж мене знаєш. Двадцять восьмого прем’єра, до речі, можу вам з дружиною… а, вже пропонував, забув. І нафіг, постановка паскудна, правду кажучи. Лише на мені й витягують, ну ще Наталя, вона добре працює, молодець дівка. То й що?.. Андрію, через себе я вже не перескочу. В театрі. Про кіно взагалі мовчу. До речі, «Оскара» мені дулю дадуть, а все решту вже дали. Отже, треба спробувати щось іще. Для початку бодай політику. А може, з мене буде користь народові, вітчизні, га? — він хитро підморгнув. — Час же, час спливає…
— Полтороцький, — Андрій знову всміхнувся, — я тебе люблю.
— Марковичу, я встидаюся!
Він підхопив зі столу взірчасту серветку і, згрібши її в пальці, кумедно зобразив знічену пані з віялом; Андрій реготав до сліз, привернувши загальну і, либонь, зайву увагу. Втім, він давно помітив, що дві дамочки постбальзаківського віку в дальньому кутку давно вже перешіптуються, поглядаючи в їхній бік. Перезирнулися, а потім одна з них рішуче звелася і пішла, петляючи між столиками, дорогою порпаючись у торбинці:
— Сергію Володимировичу… якщо можна… знаєте, я ще студенткою… Будь ласка, дайте автограф!
Полтороцький посерйознішав. Не дивлячись на жінку, охайно склав серветку вчетверо, накрив нею порожню чашку — і лише тоді зволив ледь-ледь повернути голову, скоса глянув бундючним оком і з непомірним гонором зронив: