Вона розвернулася назустріч Андрієві. І, пригадавши, застопорилася:
— О, до речі. Де там наш Полтороцький?
Світла на поверсі чомусь не було.
Увійшовши навпомацки в номер, Андрій переплутав вимикачі, і лампочка загорілася не в передпокої, а в ванній: яскрава смужка з-за дверей відбилася в дзеркалі, ледь-ледь підсвітивши кімнату. Гаразд; нехай так і буде. В напівтемряві роззувся, почепив куртку, ввімкнув чайник на тумбочці і, присівши навпочіпки перед рюкзаком, зашарудів пакунками. Ніколи не знаєш, чи зручно тебе поселять, чи буде в готелі цілодобовий ресторан і змога замовити чай у номер — а чай вечорами він пив завжди, улюблений, з м’ятою. Андрій сподівався, що до зіркових понтів з райдерами він не докотиться; простіше було брати дещо з собою.
Коли чайник забулькав і, вимикаючись, клацнув, пірамідка вже лежала в дорожній чашці. Пахощі м’яти у півтемряві. І в тиші — жоден із сусідів ще не повернувся з бенкету, дякувати Богові.
З чашкою в руках Андрій вийшов на балкон. На зимному повітрі чай концентрувався в чисту насолоду, прикро, що швидко холонув. Готель здіймався над містом свічкою: місцева інтелігенція палко ненавиділа цю будівлю, даючи їй лише дошкульні та непристойні назвиська, — а йому, Андрієві, подобалася. Польотний краєвид, необмежений простір, все місто внизу. Тонкі обриси веж і дахів, химерно підсвічені історичні будівлі, а як примружитися — суцільне розсипище різнобарвних вогнів. Усі нічні міста з височини легко порівняти чи з новорічною, чи з космічною ілюмінацією, і це прекрасно. У протифазі до загального, непевного, позбавленого індивідуальних рис — надто чітко і точно окреслюється і пульсує свій, єдиний, особистий простір. І час.
Він допив чай і повернувся в номер. За вікном над письмовим столом маячіли нічні вогні, напівстерті серпанком фіранки, а коли Андрій сів, опустивши за собою виднокіл, зосталася лише темрява і майже невидимі, радше домальовані уявою зорі. Він так і не ввімкнув світла. Підняв кришку ноутбука.
Атож, кожного дня. Хоч би де я перебував, хоч би скільки справ і подій, випадкових здибанок і зустрічей, друзів і чужинців, інформації та білого шуму вмістили в себе сакраментальних двадцять чотири години. Їхня швидкоплинність і самовластя здатні будь-кого збентежити і збити з ніг — але я давно знаю, як можеш і мусиш їх подолати. Дуже просто: завжди, за будь-яких обставин, іти від зворотного.
Час — зовсім не те, що думає про нього абсолютна більшість людей. Не даність і не диктат — а ресурс, резерв, скарб. І використати його насправді можна як завгодно. Сповільнити чи прискорити, підострожити чи спинити, вирішити принагідно, чим його наповнити і як розподілити. Я сам керую своїм часом, а не навпаки, як це, на жаль, буває у більшості, і це аж ніяк не метафора — це достеменно так. Погано одне: постійно доводиться робити поправку на них, інакших, на ту-таки більшість, з якою я винятково через недосконалість світобудови змушений ділити його, свій час.
Та на щастя, не завжди. Наприклад, не зараз.
Але ж інтересно виходить.
Направду. Мені самому цікаво, що буде далі.
II
Ніколи більше. Ніколи.
Бо мені не потрібно. Я, Ірма Онтарі, гармонійна самодостатня особистість, коефіцієнт за тестом Брітлінга один і вісім, за Ксав’єром — сто двадцять шість. Може, просто зараз пройти зведений індивідоадаптер? — та ні, він же геть попсовий. Ксав’єра і Брітлінга вистачає, у них фаховий інструментарій і правдива шкала.
Я самодостатня. Гармонійна. Мені добре тут, у моєму особистому просторі та хроносі по внутрішніх межах. Я не потребую зовнішніх ментальних, енергетичних чи інформаційних опор. А тим більше — жодної конкретної людини як їхнього суб’єкта.
Нічого подібного, я зовсім не мріяла його зустріти, коли здуру туди попхалася. І тим більше не хочу зараз. Ніколи. Взагалі.
Звідки він там узявся?! Маргарита — вона знала?.. кажуть, це популярна розвага серед тусовщиків: влаштовувати буцімто випадкові зустрічі для нормальних людей, які не завжди здатні адекватно себе опанувати за таких обставин. Либонь, дуже смішно, коли дивишся збоку. Технічно завиграшки — відстежити зв’язки по мережах, промоніторити хронорежим, виходи, комунікації… декому нічого більше робити, на те вони й тусовщики, жалюгідні, неповносправні, щасливі лише в товаристві таких, як вони самі. Припустімо, хроноконфлікт Маргарита не провокувала навмисно, ніхто не винен, що ти така…