Я. Гармонійна. Самодостатня. Багатогранна. Особистість!
Центр психопідтримки підкидає ще жменю свіжих тестів, методик та рекомендацій, і, зосередившись, зібравшись на силі — у них висить безліч програмних примочок, покликаних не випустити користувача живим, але нічого — я зачиняю вікно. У мене сила волі п’ятдесят за Ксав’єром. Я взагалі щомиті можу встати і піти в садок, до квітів. Тільки, мабуть, ще трошечки сповільнюся, ледь-ледь, отак. Я нікуди не поспішаю. І мені ніколи не буває нудно чи дискомфортно у власному житті, наодинці з собою.
Іґар.
То й що? Я і не покладала собі забути його ім’я.
Авжеж, це було шляхетно — проплатити хроноконфлікт. А з мого боку буде безглуздо виходити на комунікацію і пропонувати відшкодувати половину, тим більше що мені зараз і немає чим… а він ще сприйме це як зайву нагоду поспілкуватись, або, ще гірше, як мої дурні хитрощі. Ні. Він так само мені не потрібен, як і будь-хто інший.
Усе це давно не має значення. Вже півтора року минуло, а в нього, мабуть, років зо п’ять, він тоді ще жив набагато швидше за мене — взагалі незрозуміло, як Маргарита нас відстежила, адже близьких між собою людей відловлюють у мережі насамперед за синхроном… Чи це не вона? Може, й справді — отак-от, просто випадкова зустріч?
Утім, це не має значення. І він для мене — справді — геть чужий.
Панель встигає блимнути свіжою хвилею і нараз гасне, я не активую її знову: бо п’ятдесят одиниць сили волі, самодостатня особистість і, головне, квіти. А комунікації з мене досить.
У моєму саду тихо і волого, і пахне пряним пилком, і рівень вуглекислоти, відчуваю, не дивлячись на давач, трохи вищий, пора додати рослинам світла — а шкода, так добре, коли в саду сутінки. Регулюю налаштування. Посвітлілий сад одразу позбувається ілюзорного простору, крізь пелехате листя гігантської монстери просвічують непереконливі шпалери-джунглі на відстані витягнутої руки, фікус хилить набік верхівку, впираючись у стелю, агави розштовхують одна одну вигнутими пацьорками листя. Лілова традесканція геть всохла, незважаючи на підживлення, доведеться-таки обрізати, як жаль… А рожева герань зацвіла!
Сідаю навпочіпки і нахиляюся, зблизенька роздивляючись трішечки зморщені новонароджені пелюстки. Дві крайні квітки у суцвітті розпустилися не цілком, бліді, асиметричні, хворі. А я щойно сповільнилася, без жодної причини, навіщо?.. Рослини травматичніше за людей реагують на хронозміни. Мені здається, вони взагалі влаштовані набагато складніше і тонше за нас.
Підводжуся. Ледь-ледь повертаю напрямок променя, і в зрошувальній хмарині спалахує маленька веселка, це ні на що не потрібно, але дуже красиво. Мій особистий розкішний сад шість із половиною квадратних метрів завбільшки — найкраще місце на Землі. І мені геть не' потрібні якісь інші, загальні, знеособлені сторонньою присутністю місця.
Так добре, так спокійно. Хроносповільнення вирівнює емоції та думки, немов проводить м’якою масажною щіткою по хвилях волосся. Занурюю в нього пальці, в моє важке пухнасте волосся, таке живе і вільне, коли його не стягує обтислий хронос. І ще запах герані. І тиша, що мікроскопічними крапельками шарудить на листі.
Тишу розтинає різкий звук, і я здригаюся. Комунікація, екстрений виклик. З чого б це раптом, кому я здалася?.. до того ж, здається, ідучи в сад, я взагалі вимкнула панель…
Кидаюся до кімнати. Швидкість, різкі рухи, адреналіновий сплеск — тіло немов чуже, а умиротворена свідомість ледь-ледь відстає, не встигає, тому реальність здається геть ілюзорною.
Надекстрений виклик. Із функцією аварійної активації каналу. Панель блимає гарячково, немов на пожежу, землетрус, хроноконфлікт.
Простягнутою рукою торкаюся до екрана, не встигаючи зупинитися, на інерції мало не втелющуюся в панель. І лише потім, пригальмувавши і прокліпавшись, спромагаюся прочитати:
«Привіт».
Я знала. Я точно знала, що це він. Тому й летіла, мов скажена.
Якого лисого?!..
«Іґаре, чого тобі?»
«Нам треба поговорити».
«Поки нема про що, даруй. Я тобі маякну, коли зберу екви».
«Які екви?» — синюватий фільтр нерозуміння.
«Ну, мою частку. Дякую, що відразу заплатив. На все добре, Іґаре».
«Ірмо!!!»
Сліпучий спалах — режим надекстреності примушує замружитись і відсахнутися від панелі. Божевільний. Що з ним?