— Яка ти гарна, — каже він потім. — Юна-юна… зовсім.
— Ти мене ошукав.
— Я?
— Ти сказав, що тобі погано.
— Мені й було погано. А зараз добре-предобре…
— Перестань!
Злобно його відштовхую, і він майже невагомо подається під моїми долонями, відкочується на край спальної плати, я чисто забула, коли ми її розклали, раніше й гадки не мала, що вона така широка — для мене самої, авжеж, мені дуже подобається спати по діагоналі, зірочкою розкинувши руки-ноги… Ледь підводиться на лікті, і я нарешті дивлюся на нього.
Іґар як Іґар. Такий, як і був, лише стрижка інакша — так змінювали вік акторам у доцифровому кіно, коли існував такий окремішній фах і ніхто не мав свого часу… лізе ж таке дурне в голову. Іґар Сун. Його велика родимка в западинці за ключицею. Його довгі, вічно примружені очі. Що я ще знаю про нього? — та майже нічого. Поміркований, без фанатизму, тусовщик, програмер із дурнуватою погремухою Чіпастий, дрібний мережевий шахрай. Крутій, комбінатор, брехун.
У моєму — моєму!!! — особистому просторі!..
Він дивиться:
— Хочеш, щоб я пішов?
— Так!
— Ти добре подумала?
Він простягає руку і підгрібає мене до себе, так, начебто я теж зліплена з якогось дуже легкого матеріалу, — хоч я і пручаюся, впираюся п’ятками, намагаюся вчепитися пальцями в слизький край плати. І врешті-решт опиняюся в теплій виїмці, в химерній западинці, утвореній його ключицею, пахвою, ліктем — спеціально для мене однієї. Щокою до тієї-таки родимочки, маківкою до лоскітного шепоту:
— Точно-преточно? Просто вже?
Просто вже я не хочу нічого, лише ніколи не вставати, не відліплюватись, і дуже прикро, що він чудово про це знає. На знак протесту намагаюся таки піднятися, та він легенько притримує мене за плече, і я здаюся. Пригортаюся міцніше — коліном, стегном, грудьми, всією собою.
— Насправді це важливо, — стиха каже Іґар. — Проженеш ти мене чи ні. Такий, сказати б, експеримент. По-чесному, відверто.
— Експеримент?
— Образилася? Не ображайся. Чому я, вважаєш, мушу піти?
— Бо це мій особистий простір.
— І все?
Хочу побачити його очі. Аж так, що все-таки підводжусь на лікті; моє волосся спадає йому на обличчя, а коли я підбираю пасмо, то бачу, що він лежить, стуливши повіки. Ніби спить.
— Ірмо, я теж маю особистий простір, — каже він безтурботно, мов крізь сон. — Я живу в ньому, як усі, і, як усі, мало думаю про решту людей… про тебе, наприклад. Справді, зовсім не думав. Та коли побачив там, у Загальному, мені страшенно, страшенно захотілося взяти тебе за руку. Доторкнутися, розумієш?
На останніх словах він раптом зривається і перекидає мене навзнак, перш ніж я встигаю видихнути, а перед тим задихнутися з обурення:
— То ти… навмисно?!
Мружиться, підсміюючись:
— Я заплатив. Сім тисяч екво за втіху, нічогенько так, еге ж?
Отепер я випручуюся по-справжньому, з почуттям пекельної кривди і злості. Брикаюся, буцаюся, дряпаюсь і врешті-решт вивертаюся, вислизаю з-під нього, сахаюся за залишковою інерцією до протилежної стіни, мало не перекидаючи завмерлу панель. Іґар дивиться крізь іронічно стулені вії. А мій одяг по той бік плати, і нічим прикритися, хіба що розкинути волосся по якнайбільшій поверхні, ховаючи груди і плечі, і обхопити себе руками…
— Гарно. Так і стій.
— Ти… — з язика ніяк не сходили достатньо сильні слова, — це ж хроноконфлікт!..
— Особистий простір. Хроноконфлікт. Це, безперечно, дуже важливі поняття. Що в нас іще важливого? Гармонійна самодостатня особистість, так?
Червонію. Шаріюсь я дуже легко, і, як у всіх рудих, це завжди дуже помітно. От лише зазвичай дивитися нікому.
— Ірмо, я хочу бути з тобою, — каже він. — Разом. В одному просторі, в одному часі. Так буває, просто тобі забули розповісти. Не стій боса, застудишся. Іди до мене.
Письменницький марафон нон-стоп
у кав'ярні-читальні «Тамбур»:
11.00–12.00 Юрій Нечипорук
12.00–13.00 Арна
13.00–14.00 Cібіл Скотт-Маєр
14.00–15.00 Андрій Маркович
15.00–16.00 Ілля Берштейн
16.00–17.00 Амітабх Брахматашапутрі
17.00–18.00 Ґіві Чханідзе
— А я тебе знаю, — мовило дівчисько. — Послухай, ходімо звідси, га? Заколупала.
— Заколупала, — погодився Богдан.
Квадратна тітонька в яскраво-блакитному строї, зусібіч оточена рухомим почтом перекладачів, прес-секретарями і ще чорти її знають ким, прорекла, сяючи подвійною низкою кахляних зубів, що головне в житті — любов. Її переклали, і публіка в кав'яренці чемно зааплодувала.