Вона різко загальмувала, і Богдан за інерцією сильно смикнув її за руку — перш ніж здогадався відпустити.
Арна стояла посеред вулиці і стишено, але емоційно матюкалася.
— Проблеми? — дурнувато запитав він.
— Я кретинка, — повідомила вона. — Забула віддати диск. Тепер вони дулю доріжки зведуть, і наша репетиція сьогодні нафіг накривається. А з першого вже турне. І не дзвонять же, падлюки, ніби так і треба!!!
В її руці, яку Богдан оце щойно відпустив і досі пам’ятав на дотик, долонею, шкірою, вже сяяв мобільник із тріпотливими підвісками, Арна раз по раз намагалася комусь додзвонитися, не додзвонювалася, матюкалася дедалі вигадливіше і голосніше, а потім телефон уже опинився в неї біля скроні — і тут поперло по-справжньому: половини слів він, Богдан, який виріс у найзабиченішому районі свого аристократичного міста, ніколи й не чув.
Перематюкавшись, Арна опустила телефон і подивилася на нього. Дуже сумно подивилася, це просвічувалося навіть крізь її окуляри.
— Доведеться їм завезти. Блін, пертись аж на Писхів… і Маркович пролітає, шкода.
— Давай я поїду.
Не міг же він, справді, не запропонувати.
— А давай, — легко погодилася вона і полізла в полотняну торбинку на боці. — Продиктуй мені свій номер.
Він продиктував.
На долоні сама собою опинилася пласка коробочка диска без розпізнавальних знаків. Поки Богдан її роздивлявся, в кишені куртки писнув мобільник.
— Там в есемесці адреса і телефони цих козлів, — сказала Арна. — Віддай у руки Владові, він у нас по звуку. Якщо його не буде, тоді Костику, але скажи, що коли не передасть протягом години, я особисто його вб’ю. Вони класні музиканти насправді, але ж такі, блін, генії. Поясни їм чітко, що нічого не скасовується, ага?
Богдан кивнув. Вона не залишала йому варіантів.
Арна всміхнулася. Зуби зблиснули на сонці сліпучо, як у рекламі, а одне ікло в неї було маленьке, так ніби залишилося з дитинства молочне, і це було страшенно зворушливо, Богдан аж шморгнув носом — і потім вони обоє разом розреготалися.
Вони сміялися просто так, дурнувато, без жодної причини, синхронно вибухаючи новими хвилями безпідставного сміху, — але щось муляло, заважало, наче камінчик під устілкою. Богдан ледь напружився і витрусив, згадав: вечір, Лесьчине товариство, малозрозумілий гуманітарний гармидер… вони казали, начебто Арна вийшла заміж. Оця маленька Арна в піратській хустинці з торочкуватою торбинкою напереваги — і заміж, та ні, фігня якась.
Він скосив погляд: жодних обручок на її дитячих пальчиках з блакитними серпиками коротких, без манікюру, нігтів не було. Запитати, чи правда, по приколу, щоб переконатися; чорт, раніше, в «Хаті», серед абстрактної патяканини про життя це було б доречно, а зараз що?.. Та хай там як, його, Богдана, ця інформація не обходила. Геть. Аніскілечки.
Але сміх вщух. Не урвався, а просто вичерпався сам собою, немов усотався в щілини бруківки.
— Віддаси і підходь на Марковича, — мовила Арна. — А потім я тебе з Надькою познайомлю, вона класна. І до речі, віднині повнолітня!
— Зачекай, — Богдан відкрив і саме читав есемеску. — Це ж у Північному Писхові, туди їхати години півтори в один кінець!
Вона поглянула так, що окуляри здалися йому великими здивованими очима:
— То й що?
І додала:
— Постарайся якнайшвидше, та й усе.
— Марковича? Авжеж, читав. Він був у списку на літо.
Нічого такий.
«Він зник!!!»
Вона поставила малиновий фільтр тривоги і, здається, забула прибрати палець з опції параметра насиченості: чимраз яскравіший і яскравіший, уже несамовито кислотний колір.
Переводжу в чорно-білий режим: у моєму віці не варто так напружувати очей. З цікавості зчитую профіль: Елізабет Сун, відносний вік — тридцять два роки, фах — дизайнер інтер’єрів і таке інше. Її повідомлення блимає, дрібно вібрує і навіть чорно-біле ріже очі: ні краплі смаку, гнати б таких дизайнерів. Тридцять два, це ж треба. Скоро вона дорівняється віком до власного сина. Хоча, кажуть, сучасні жінки готові викласти чималі гроші за маскувальний віковий фільтр.
На її істерику я волію не реагувати.
Комунікація спалахує знову:
«Він твій рідний онук!»
«Правнук, якщо не помиляюся».
Виправляю її машинально, винятково з нескромної звички бути в усьому точним. Лізка смішна: такий поколіннєвий стрибок аж ніяк не робить її молодшою, але жінки традиційно не дружать із теорією хроновідносності. Онук, правнук, та чи не все одно. Ні Еліза, ні сам хлопець не згадали б про мене, якби я не був усесильним еквокоординатором на ім’я Ебенізер Сун. Ніхто не відмовиться від багатого і впливового дідуся — не щодня, звісно, спілкуватися, зі старими занадто багато мороки, а так, час до часу.