«Ти допоможеш його знайти?»
Вочевидь, вона змінила фільтр, але я не маю настрою вникати у відтінки сірого.
«Елізо, я заклопотана людина. Я не маю часу розшукувати хлопця, який, присягаюсь, якнайменше хоче, щоби його знайшли».
Задовге повідомлення. Лізка, напевно ж, не дочитала до кінця.
«У тебе немає часу?! Твій час взагалі не рухається!»
Авжеж, спілкуючись зі мною, їй довелося добряче-таки сповільнитися. Нічого, так вона якнайдовше збереже свої чарівні тридцять два.
«Вибач, Елізо, у мене справи».
Простягаю руку, щоб вийти з хвилі; але онука, не завершивши синхронізації, залишилася все-таки ледь швидшою за мене, і повідомлення-відповідь активувалося раніше, ніж я встиг завершити рух.
«Він міг піти у плебс-квартал!»
«Чому ти так думаєш?»
«Він сам казав. Коли ми з ним востаннє…»
«Коли він просив у тебе тисячу-другу екво, а ти не дала? Забудь, крихітко. Вони всі через кожну дрібницю погрожують плебс-кварталом».
«Іґар не такий!»
«Ти, безперечно, краще його знаєш».
Виставляю зелений фільтр іронії, хоча загалом не захоплююся такими цяцьками. Але нехай замислиться. Про те, що вона взагалі може знати про свого вже дорослого сина. Відповіді нема, і я з чистою душею виходжу з комунікації. Чухаю загривок напівсонній Паютці: все нормально, звірюко. Пора братися до серйозних справ.
Спершу йду на кухню зварити кави. Еліза, попри своє гідне поваги хроносповільнення, таки забрала в мене дещицю особистого часу, тому бавитися з ретротехнологіями мені сьогодні ніколи. Натискаю кнопку, і хроноадаптована кавоварка вмить висовує на таці філіжанку з темною пузирчастою пінкою. Синтетичний запах, синтетичний смак і виразна, вловима всіма органами чуттів, відсутність кофеїну. Жодного задоволення. Я просто хотів — смішно — потягнути час.
Повертаюся до панелі.
Ось вона, моя еквосхема. Вона пульсує і дихає, мов жива, і я мимовільно відчуваю кольку провину, коли в її бездоганному організмі, в її прекрасному тілі з моєї волі заводиться метка газово-синя іскорка — паразит, жучок. Скеровую його в потрібну гілку — перш ніж здійснити соціальний платіж лінією плебс-кварталу. Є. Тепер лише дивитися.
Еквосхему синхронізовано за Абсолютним Годинником, і це дуже зручно. Решта еквокоординаторів пораються з нею в реальному часі, а найзаповзятливіші навіть переганяють її; можна лише поспівчувати одноманітності їхньої роботи і позаздрити терпінню. Відстежувати хронопотік у реалі — однаково що за давніх часів спостерігати захід сонця у високих широтах. Гарно, але майже нічого не відбувається.
Я бачу свою еквосистему швидкою, ворушкою, живою. Щедрий потік моїх благодійних екво — мінімальна сума, передбачена податковим законодавством (і назвати її мінімальною без іронії навіть у мене язик не повертається), одначе правила пристойності не дозволяють еквокоординаторові з репутацією бути дріб’язковим у справах соцвиплат; а репутація — моє все; щедрий благочинний потік прямує в потрібний відросток, і він збільшується, міцнішає на очах, створюючи фізіологічні асоціації з тих літ, що я їх, на жаль, не мав змоги утримати при собі. Захоплена цим потоком, рухається синя іскорка. Я стежу.
Що я, власне, знаю про плебс-квартал?
Не так уже й багато, але принаймні більше, ніж покоління мого сина, який валандається не знати де, мовчу вже про Елізиних біологічних ровесників. Для них плебс-квартал — даність із початковими характеристиками кипучої пекельної смоли, архетип максимального падіння та екзистенційного жаху. Не їстимеш каші — віддам у плебс-квартал. Не вчитимешся як слід — нічого, крім плебс-кварталу, тобі не світить. Усе це, звісно, не більш ніж ритуальні приповідки: вже чорти його батька знають, скільки абсолютних десятиріч населення плебс-кварталу народжується і помирає там, у своєму єдиному для всіх просторі та часі. Жодного сполучення зі світом звичайних людей, які живуть — за можливості, щасливо — всередині своїх індивідуальних хроносів, і плебс-кварталом давно нема.
Але ж я застав самий початок. Момент розшарування. Ті легендарні часи, коли в нас на очах і нашими ж руками вирішувалося все.
Женько Крамер. Він був тоді молодшим за мене років на двадцять, але, чорт забирай, ні з ким мені не вдавалося сперечатися так запекло, жваво і всерйоз, як із цим хлопчиськом. Я й досі з ним іноді подумки сперечаюся; мізерне старече дивацтво на кшталт Паютки на тактильному екрані. Женько, ясна річ, давно вже помер, сподіваюся, своєю смертю. В Абсолютному часі стільки не живуть, а тим більше у плебс-кварталі.