Крамер був ідеологом вищості Абсолютного часу, послідовним, харизматичним. На його думку, що він її так чудово міг донести будь-кому (за очевидним винятком), хроноатомізація могла привести людство лише до прірви: втрата соціальних зв’язків, за Крамером, неминуче вела до занепаду цивілізації, а перманентний стан самотності — до духовної деградації. У нього все виходило доладно, майже віршами. Те, що його послідовники мали здобути натомість, усі ці «в єдності наша сила» і «за руки візьмемось, брати, щоб не загибнуть поодинці», як на мене, звучало не досить свіжо, та його харизма таки діяла. Їх зібралося доволі багато — прихильників хроноєдності, які добровільно обрали плебс-квартал. Утім, тоді такого поняття (і зараз, думаю, суто зовнішнього, навряд чи вони самі себе так називають) ще не було.
І все-таки вони залишилися в меншості, а тому — в резервації. Решта світу передбачувано обрала хроносвободу, і я був один із перших. Завжди важливо бути одним із перших, застовпити територію, прибрати до рук ключові точки і захопити сфери впливу — а далі вже можна не квапитися.
Крамер теж був одним із перших: точніше, найпершим. Але він докорінно, від початку, помилявся. До речі, я чесно намагався розкрити йому на це очі. Я був би радий і зараз час до часу з ним сперечатися — в хронореалі.
Вони борсалися доволі довго; матері його, знову — але нехай собі, тоді ще ніхто не встиг відвикнути від колишніх понять, у цьому контексті він цілком доречний, один із моїх невитравних анахронізмів. Усуспільнивши все, що тільки можна було, від житла до засобів виробництва (не знаю, як щодо жінок, Женько в цьому сенсі був неймовірно скромний, шарівся і з’їжджав з теми), намагалися щось там креативити, штурмувати спільним розумом, запускати масштабні проекти у найрізноманітніших і найбожевільніших царинах. Чим закінчилося, всі ми знаємо. Закінчилося, зокрема, моїми щомісячними соцвиплатами під пильним наглядом колег та еквоконтрольних органів. Плебс-квартал цілком дотаційний. Чи виробляють вони бодай щось — суху локшину, презервативи, туалетний папір? — для своїх скромних внутрішніх потреб, хтозна, та й нікого це особливо не цікавить.
Набагато цікавіше, чому все закінчилося саме так?
Крамер казав: «Людина завжди була суспільною істотою. Головні наші цінності — сім’я, дружба, громада, корпоративна згуртованість, нація, народ. Важливо відчувати плече, боронитися спина до спини, бути вкрученим у ланцюг, у спільноту таких, як і сам. Щастя — це коли тебе розуміють».
«Дай мені, Боже, другого»…
Може скластися враження, начебто він був невиправний романтик, Ежен Крамер, забутий лідер піонерів хроноабсолюту, які згинули у чорториї плебс-кварталу.
Аж ніяк. Особисто мені він викладав свої теорії дещо інакше, з достоту прагматичних позицій, і опорними поняттями його теорії були «система», «загальний перерозподіл», «людська маса», «людська одиниця» і решта нудних і цинічних речей. Женько все чудово розумів, крім одного: це не діятиме.
Як він, мабуть, здивувався, визнавши нарешті, що я мав рацію. На жаль, ніхто з нас, нормальних людей, цього не побачив.
А міг би дослухатися до мене. Я казав: спільні зусилля були необхідні нашим далеким пращурам, щоб перетягнути з місця на місце кам’яну брилу для зведення піраміди. Щоб викопати рів навколо міста і нарубати лісу для фортечного муру. Щоб греблею загатити річку чи зорати цілинний степ… Але відтоді, Женько, казав я йому, минув час. Їхній загальний, нічийний і безглуздий час.
А сучасній людині для продуктивної, творчої та просто нормальної роботи потрібно лиш одне: щоб їй не заважали. І Лізка з її дизайнерськими метеликами-квіточками, і я зі своїми мільярдами та глобальною еквосхемою, та й будь-хто інший у теперішньому світі інформації і високих технологій — усі ми хочемо, зрештою, одного й того ж — щоб нам дали спокійно працювати. Не лізли з порадами і нав’язливим контролем, не висіли над душею.
Своя, індивідуальна справа робиться добре. По змозі, ясна річ; проте підібрати заняття для кожного відповідно до хисту покликані освітні служби, і таку роботу теж індивідуально виконують люди, які це вміють, лише тільки б їм не заважали. Людина нової епохи — всебічно розвинена, самодостатня особистість. Самореалізація і свобода — наші головні цінності, Женько, нехай теж помпезні й пустодзвонні, як і будь-які ідеологічні меми; проте вони, на відміну від твоїх, діють. Спрацьовують у будь-якій царині, по всій вертикалі (передбачаю твоє глузливе запитання: атож, вибудовувати шереги від рядового виконавця до головного боса — теж обов’язок конкретних вільних людей), діють на всі сто. Відмова від соціального сміття: всіх цих інтриг, лабузництва, імітації бурхливої діяльності, корпоративів, службових романчиків, пліток — збільшує людську продуктивність навіть не в кілька разів. На порядки.