Час.
Він поклав комп у сумку, зачекав, коли намалюється кельнерка, і тицьнув їй сотку просто в руки; глипнула несхвально, побігла сходами і за хвильку повернулася, поклавши на стіл шкіряну кишеньку з рештою. Решту тут відраховували до копійки, за це Богдан особливо любив «Підвал». Плюс повільні риби, гвинтові сходи, традиційна, хоч і раз на раз не випадає, тиша і швидкий вай-фай. Але щодня тут сидіти все-таки влітало в копієчку — навіть якщо не брати нічого, крім чаю.
Відколи зателефонувала Леся, минуло вже дванадцять хвилин, схаменувся він. А до «Склянки» тупцяти хвилин двадцять, ну, можливо, десять, якщо навпростець, — але навпростець він ризикував заблукати, бо так і не навчився до пуття орієнтуватися в нелогічних сплетіннях зміїстих вуличок історичного центру. На робітничій околиці, де Богдан виріс і жив, уздовж однієї нескінченної вулиці стриміли сірі однаковісінькі гуртяги, і щоб не заблукати, достатньо було давним-давно, ще в дитинстві, запам’ятати номер, дві чорні цифри на вигнутій бляшці… До речі, як після тих-ото читань, що вони «до упору», повертатися додому через їхній район, пішки і з ноутом, він уявляв собі вкрай туманно.
Якщо Леся взагалі його дочекається. Може, вона відразу ж підвелася, сміючись, з-за столика, і всі решта, з ким вона там, теж повставали і рушили реготливим натовпом геть, яскраво малюючи одне перед одним, як він летітиме до них у «Склянку», висолопивши язика. Навіщо їй?.. ну, хтозна…
Ти бовдур, укотре констатував Богдан; злетів трикутними сходами, тримаючись зовнішнього, широкого краю. Ти ж однак підеш.
Він вийшов на вулицю. У «Підвалі» смачно і парко пахло випічкою, а повітря надворі здавалось пронизливо свіжим, наче розрізаний кавун чи трава з-під косарки. Вже геть споночіло. Продиратися заплутаними вуличками, не гублячи напрямку, йому не вдавалося навіть удень, тому Богдан обігнув півкварталу і опинився на проспекті. Раніше, ще до вступу, він бував у центрі добре як зо два рази на рік — однокурсники довго взагалі не йняли віри, що він тутешній: сказитися, як можна аж так не знати міста. Тепер ходив тут щодня, крім вихідних, пересуваючись складносурядною, але завченою вже напам’ять ламаною лінією — головний корпус, корпус мехмату, лабораторії, спортзал, бібліотека, — а проте воно й досі проймало, зачаровувало, перехоплювало дух. Надто вечорами.
Після темної вузької вулички-апендикса — раптове світло й широчінь, і доріжки миготливих вогнів, а посередині — нервом, мов опорна вісь, — алея низеньких дерев, обплетених сяйливими барвистими гірляндами… А ще вивіски з вітринами і столики центральних кав’ярень, вічно запруджені веселими ошатними людьми, і сила народу, цілі юрмища, які рухаються в обох напрямках, але завжди, чомусь переважно назустріч, — кольористе, гомінке, нескінченне свято.
Богдан розумів, що не має до нього жодного стосунку. І певно, не матиме ніколи. Та простувати проспектом було чудово — неначе летіти в космічному просторі, де зусібіч сліпучо мерехтять зорі й усім до тебе байдуже. Він міг так блукати годинами, точніше — дві години сорок хвилин відтоді, як зачиняється бібліотека, — і до останньої маршрутки, бо мав же якось дістатися додому. Варіантів у нього однак не було.
Час — він завше такий. Найнелогічніша, нерівномірна матерія: то провисне, безрозмірний і непотрібний — перебути його якось у кав’ярні, перебути в місті, перемолоти, вбити, — то несподівано забракне до краю, і мусиш кудись мчати, запізнюватися, встигати. Коли у Богдана завис був на два тижні годинник у майстерні (тоді він ще вважав себе ідейним противником мобільних телефонів: примха, звісно, надто коли тобі просто не дають на нього грошей), це був жах. Єдиний спосіб хоч якось опанувати час — постійно його контролювати. Щохвилини. Завжди.
У вуличному гаморі нереально було почути мобільник, та щось-таки вібрувало в сумці, Богдан стишив ходу, витягнув рурку: ні, здалося. Леся й на думці не мала передзвонювати, вона давно, сто відсотків, про нього забула. Пертися до «Склянки» тупо і безглуздо, значно краще просто собі погуляти, поваландатися містом, задерши підборіддя до чорного неба, де між карнизів старовинних будівель уже проступали світляні гірлянди, що пунктирно перетікали згори донизу, скидаючись на золотий зоряний дощ. Самому так добре. Нащо кудись іти?