— Я — ні.
— Даремно, — стишений голос аж ніяк не заважав дуетові Машеньки і Міші із вкрапленнями Скуркісових реплік. — Коли люди спілкуються про погоду, це чудово. Це означає, що їм байдуже, про що розмовляти, зате дає задоволення сам процес.
— Задоволення?
Вона не збиралась іронізувати, заохочуючи його до подальшої розмови. Прохопилося; Віра прикусила зсередини губу. Полтороцький уособлював ненависну їй ще з юності породу самозакоханих самців, пещених у всіх царинах життя і тому ще парадоксальніше залежних від потреби повсякчас розпускати перед кимсь пір’я. Дівчинка пішла, до Машеньки коло живого Міші не підступитися, тому він намагається тепер причарувати мене. Ще дві хвилини, і полізе обійматися, тоскно подумала вона. Коли вже прийде Берштейн?
Глипнула на годинник, принагідно кинувши оком на програмку: щоб знайти в ній щось актуальне, вже треба перегортати сторінку. Втім, Берштейн має вже от-от підійти…
— Аякже. Погляньте на них.
Вона глянула. Тільки глянула, забувши ввімкнути звук.
Скуркіс бурхливо жестикулював, розповідаючи щось інтимне, специфічне, мабуть, смішне, але не для всіх, і Машенька сміялася, по-дівчачому задерши підборіддя, і Красоткін реготав теж, тримаючи у здоровецькій долоні її тендітне плече, і разом вони складали ідеальний трикутник, строгу фігуру, самодостатню і непорушну, зіграний і злагоджений ансамбль. Прорізався звук: скрипка, ударні, контрабас, — і жодного осмисленого слова. Маркович сидів поруч стороннім і не надто потрібним спостерігачем, до якого вже не озиралися і не зверталися. Не кажучи вже про Полтороцького і про неї саму.
— Вони зупинили час, — по-змовницькому прошепотів актор. — Ви ж чули, Віро, сто разів чули цю зачовгану, вульгарну приказку, що колись була геніальним поетичним рядком: о, зупинись, хвилино, ти прекрасна?.. А зараз погляньте, помилуйтеся, як це робиться. Наш із вами час спливає, ось ви нервуєтеся, я ж бачу, а їхній стоїть. Їм вдалося, бо вони щасливі. Нам, відповідно, навпаки.
— Навпаки?
— Атож. Щасливі на години не зважають. Теж ого-го яка заїжджена фраза, але ж це правда.
Він випростав плечі, задоволений собою; слизька дизайнерська краватка заковзала, мов риба, між перекособочених лацканів піджака. Актор Акторович, зведений у квадрат депутатським мандатом. Віра ніяк не могла пригадати його, знаного всій країні, по батькові.
Тим часом Міша Красоткін, відпустивши Машеньку, розмовляв по телефону, здається, пояснював комусь, де саме вони сидять і як сюди дістатися — Берштейну? Віра прислухалася, вольовим зусиллям примушуючи себе під’єднатися до безмежно далекої звукової доріжки і, здається, вловила у слухавці геть уже космічно віддалене Берштейнове стакато.
— Якщо ми з вами зараз утечемо, вони й не помітять, — пролунав, на контрасті, м’яко і зовсім поруч Полтороцький. — Закладемося, га?
Усе в ньому було прораховано, відрепетирувано тисячу разів, включно з цим буцімто простолюдним гортанним «га», сотні тисяч разів він виводив з-за столу вподобану жінку, а за браком вибору — будь-яку, просто за звичкою, щоб не втрачати форми; з тим-таки фатальним автоматизмом він, либонь, бігає чи розспівується щоранку. Віра ледве погамувала гидливу гримасу, що вже от-от готова була проступити на обличчі. Забалакати до Машеньки чи, може, запитати в Красоткіна, чи це Берштейн телефонує і чи скоро він підійде… вона раптом нахромилася на відсутній погляд Скуркіса і потупила очі.
— Віро, наважуйтеся. Погляньте, Андрюха вже здійснив цей фокус.
— Де?
Вона приголомшено озирнулася, сердита на себе, що дозволила прохопитися цьому дурнуватому запитанню, — і справді побачила порожній стілець там, де щойно сидів, мовчки спостерігаючи за присутніми, знаменитий письменник Андрій Маркович.
— У нього автограф-сесія, — пояснив Полтороцький. — Навіть, здається, дві. Андрій тут працює, він не може дозволити собі зупинитися… і навіть трохи сповільнитися. Не те що ми з тобою.
— Не пригадую, щоб ми з вами переходили на «ти».
Мовила — і внутрішньо скривилася від власного тону, від манірного фальшу, напівчиновницького, напівучительського: я ж поет, я живу в світі творчих людей, де на «ти» одне з одним усі, де не мають значення безглузді формальності чи будь-які табелі про ранги, крім поетичної майстерності. Але він був чужий, випадковий, зайшлий, і він знову нависав занадто близько, лоскочучи театральним шепотом вухо та шию. Захотілося пересісти на одне з вільних крісел; Віра мало так і не зробила й здригнулася, уявивши собі збоку цю вульгарно-водевільну мізансцену.