Чорний квадрат. Доступ відсутній. Та-ак.
«Чому ви цікавитеся моїми соцвиплатами? Це суто адміністративне питання і конфіденційна інформація».
«Та, що я маю для вас, теж конфіденційна, пане Сун».
«Чому ви вважаєте, що вона мене зацікавить?»
«Бо ви один із найвизначніших еквокоординаторів. Ваш бізнес безпосередньо залежить від загальної стабільності системи».
Активую іронічний фільтр, яскравий, під колір Паютчиних очей:
«Чергова теорія змови?»
«Ні».
Тримаю паузу. Він мусить про все розповісти сам — а я маю встигнути обміркувати. Вперше за багато — не років, звісно, та все ж за дуже тривалий відтинок особистого часу — мені кортить непомітно прискоритися, дістати фору на роздуми.
«Пане Сун, матиму до вас невеличке прохання. У цій ситуації не цілком слушно вести перемовини в екстрасповільненому хронорежимі. Чи не дискомфортно було би вам спілкуватися трохи швидше? Якщо не заперечуєте, я встановлю параметри».
«Добре».
Примружую очі. Долоню кладу на панель медсенсора — про всяк випадок. Клятий вік, кляті роки. От би все це з’явилось у мене раніше — на тридцять, на сорок тоді ще загальних років! — свій простір і свій час… Як би я вільніше і впевненіше почувався. Наскільки більше міг би встигнути.
Шум у вухах перетворюється на шемріт сипкого піску. Безгучно промовляю скоромовку про попа, а потім послідовність чисел Фібоначчі: у моєму віці необхідно весь час контролювати ясність думки, надто в умовах хрономінливості. Глипаю на медсенсор: трохи скочив тиск і рівень цукру, та це пусте. Хто ж він такий, цей бісів Аластер Морлі?! — ми ніколи не перетиналися з цією людиною, я ніколи досі не чув його імені.
Комунікація відновлюється:
«Пане Сун, у плебс-кварталі відбувається перерозподіл соцвиплат. Уже досить давно, близько трьох загальних місяців. Ви, пане Сун, повільно живете і, схоже, поки що цього не зауважили. Та ми знаємо, що ви пильно контролюєте свої еквопотоки і могли б допомогти відстежити, де саме ваш соціальний потік розщеплюють. Якщо їх не впіймати на гарячому зараз, дозволити контрафактне еквонакопичення, можуть виникнути серйозні проблеми».
«Ми», — непохибно виокремлюю головне; не такий вже я сповільнений і ще аж ніяк не старий. — «То все-таки „ми“, пане Морлі».
«Я кажу про нас, еквокоординаторів. Коли постає загроза загальним інтересам, саме час згуртуватися».
Блакитнавий фільтр латентного запитання. І відразу ж запитання пряме, без фільтра:
«Ви ж розумієте, чим нам усім загрожує хронорозшарування плебсу?»
Я розумію. Не розумію іншого: чому він звернувся саме до мене — маючи достатньо ресурсів заблокувати ідентифікатор п’ятнадцятого рівня. З такими особистими засобами соціальний еквопотік цього Морлі аж ніяк не поступається потужністю моєму — то на біса?!..
Без сумніву, підставна особа. Чия, навіщо?
«Добре, я проконтролюю потік».
І навздогінці, перш ніж він встигає відреагувати:
«Але не обіцяю, що поділюся з вами здобутою інформацією».
«Сподіваюся, таки поділитеся. Але, пане Сун, це вирішуватимете ви і тільки ви».
Комунікацію оповиває перлинний фільтр ґречності:
«На все добре. Можете відновлювати свій хронорежим».
Хлопчисько.
Лайнувшись, запускаю щадне хроносповільнення. Дуже, дуже поступово, бо хоч як крути, моєму спрацьованому організмові нині досить потрясінь. Поки хронос непомітно пульсує на кордонах особистого простору (просторові налаштування сталі, переміщатися мені нікуди та й нема чого), активую еквосхему.
І відразу бачу. Стоп.
Хворий, висохлий, ледь живий відросток-вектор. Гарячково, насилу влучаючи пальцями по сенсорах, викликаю його характеристики — і вибухаю найбруднішою лайкою, що сягає ще тих часів, коли в людей була готівка в кишенях, а інші люди в тих кишенях нишпорили. Спустошений і безсилий, неспроможний нічого вдіяти заднім числом, лютий найперше на самого себе — роззяву, телепня, фраєра, який дозволив так себе нагріти!..
Поки я висів на комунікації з цим «морлі», якого неможливо ідентифікувати, поки слухняно змінював хронорежим і обговорював проблеми плебс-кварталу, мене елементарно облупили на… зараз-зараз… на сім тисяч екво. Аж дивно, що така скромна сума.
Мене, еквокоординатора-мільярдера Ебенізера Суна!!! — обікрали на гріш, впіймавши на щонайелементарніший гачок, на який з давніх-давен (так, не добиратиму слів) ловлять усіх — на страх.
Плебс-кварталу бояться всі. Цієї хисткої, аморфної, безвісної колонії людських організмів без щонайменших ознак індивідуальності. Ми звикли, що плебс — одне ціле, де спільне все: простір, час, екворесурси, що в рамках соцпрограм постачаємо їх ми. Споживаючи їх і нічого не виробляючи натомість, плебс, безперечно, дуже обтяжливий, зате безпечний. Насправді ми годуємо його заради того, щоб він не змінювався, залишався таким же відразливим, але інертним і безпечним болотом десь на периферії наших еквосхем. Розшарування плебсу — спершу на рівні еквопотоку, а згодом простору і зрештою часу! — один із найпопулярніших, я б навіть сказав, попсових конспірологічних сценаріїв-страшилок, хоча від цього він не стає неможливим. А розшарований, індивідуалізований, отже, оскаженілий плебс… аж мороз поза плечима пішов. Щось мені геть не хочеться фантазувати на цю тему.