Вони хотіли хоча б щось змінити (2002)
Дідок у замащеному іржею капелюсі сказав, що саме сьогодні закінчується одна епоха людства й приходить інша. Ріки не змінять хід і мертві не встануть з могил — він тільки прорік, що відбудеться переоцінка всіх цінностей. Потім оракул усміхнувся здоровенними, як боби, керамічними зубами й запропонував усьому вагону електрички придбати недорого філе амурського тигра. Від зупинки йти стільки, за скільки часу четверо людей викурюють пачку «Прилук». Захекані, ніби після третього кола бігу на фізрі, підлітки простували потрісканим асфальтом крізь ріденький ліс. Ще кілька хвилин тому, так і не поторгувавшись за тигрятину, Інна, її малий двоюрідний брат Льоня та друзі Артур і Олександра ледь утекли від контролерів: нарваного високого молодого мужика і вусатої жінки за сорок. Удалині свистіла передопівнічна електричка, обіцяючи після себе тишу аж до ранку й, звісно ж, брешучи: товарняки з антрацитом, деревом-кругляком і фосфатами ще не раз переїдуть ночі шолудивій хвіст.
Артур, кремезний дев’ятикласник, вже у п’ятнадцять був копією батька, призера чемпіонату Союзу з метання ядра, а тепер депутата облради. Підліток кинув схожу на лампочку спорожнілу коньячну пляшку в дуб віддалік. Цілісінька, вона глухо відлетіла на землю.
— Я б за такого кандидата в депутати не проголосувала, — пирснула Олександра, менш красива з двох дівчат.
— Це тато хоче, аби я був, як він. Мені б лиш — власну автомийку.
— Депутат може мати все, що хоче.
— Мені потрібна тільки автомийка.
Олександра ледь не наступила на їжака. Перелякане звіря тут-таки згорнулося серед старої, але не стертої дорожньої розмітки. А дівчина одразу ж припала до Артурових широких, як кабіна, грудей:
— Ой, налякалася!
Той сахнувся, зиркнувши, чи не бачила цього Інна, й нахилився взяти в руки колючий живий згорток. У рюкзаку цокнули пляшки: завтра уночі Інна, більш красива з двох дівчат, відлітала до Парижа, і ці проводи мусили бути такими, які не забувають ніколи.
— Хочу його краще розгледіти, — пхинькнула Олександра.
— Щоб розкрився, треба води на нього, — мовив Артур, скидаючи рюкзак. Він вийняв звідти банку з маринованими помідорами й запхав один собі в рота. — Так лисиці роблять: дзюрять на їжака — він захлинається й мусить розгорнутися.
— Ну то знімай штани, — обернулася до них Інна, яка йшла попереду. — Хочу бачити мордочку цього малюка.
Артур, спалахнувши, забив обличчя в шкірянку. Потім, пальцями притримуючи помідори з бадиллям кропу, тоненькою цівочкою злив розсіл на їжака.
…Олександра, Інна й Льоня стояли біля воріт під високою бетонною аркою з незрозумілим написом. Розібрати можна було тільки букви А й П, і то — не до кінця зрозуміло: П чи все ж Н. Артур, розвідавши ситуацію, помахав з далини:
— Ідіть сюди. Сторож бухий спить.
— А пси?
— З’їли м’ясо з маминим снодійним і одразу відкинулися.
— Відкинулися?!
— Та заснули, дрихнуть. Не здохли типу.
— А скільки там псів? — все ще не довіряла Олександра.
— Дві дворняги, вагітні, як перетягнені ниткою балики. Перша — як коргі, друга — як ти.
— Дурак!
— У наших сусідів був дуже товстий коргі, — казав Льоня. — Він одного разу знайшов біля будинку під абрикосою нору з виводком їжаченят, розрив сховище і всіх пожер.
— А голки?
— Їжачата не мають голок. Вони — як вареники.
— Досить вже про живі куточки, — бовкнула Інна. — Точно нікого більше тут нема?
— Тьотю Аню розрахували місяць тому. Тут уже півроку ніхто не лікується. Он глянь, — і він показав на перший будиночок серед лісу — двері й вікна були забиті фанерою.
— А від чого лікували?
— Та всяке. Тьотя Аня займалася апаратною фізіотерапією.
— Розумний дуже?
— Ну, вона типу сиділа за всякими апаратами, які спеціально били пацієнтів легким струмом і таке інше.
— Моя мама каже, що це не лікує, а викликає рак, — обізвалася Олександра.
— Твоя мама дура.
— Моя мама викладає тобі малювання. І, якби ти не була моєю подружкою, вона б не відправила нас двох на конкурс у Житомир.
— Усі знають, що найкраще в художній школі малюю я. І нафіга мені той Житомир? Я завтра відлітаю в Paris.