Катя, либонь, нічого не збагнула — адже сама вона й гадки не мала про почуття, яке поєднує матір і дитину. Вона не усвідомлювала, що зайшла не просто далеко, а задалеко. Я так розлютилася, що в мене перед очима попливли червоні плями, а на язику з’явився металевий присмак. Сила, яку я зазвичай намагалася стримувати, вільно потекла у мої м’язи, і я була певна, що коли Катя змусить мене, я легко причавлю її, перетворивши на камінь твердий, як алмаз.
Лють змусила мене гостріше переживати всі свої відчуття. Зараз навіть пружність мого щита здавалася реальнішою — то вже була не гумова стрічка, а тоненька плівка, яка огортала мене з ніг до голови. Ярість роздирала моє тіло, але завдяки їй я краще відчувала свій дар, наче могла торкнутися його. Я розтягнула плівку, відсунувши її від себе, заховавши Ренесму під нею цілковито — про всяк випадок, якщо Каті все-таки вдасться заскочити мене зненацька.
Катя зробила ще один умисний крок до мене, і скажений рик вихопився з мого горла та крізь зціплені зуби.
— Обережно, Катю, — застеріг її Едвард.
Катя ступила ще крок, а тоді припустилася помилки, яку зауважила навіть я — хоч якою недосвідченою я була. Вона зробила короткий стрибок назад і відвернулася, поглянувши на Едварда.
Ренесма надійно сховалася в мене за спиною; я приготувалася до стрибка.
— Ти чуєш Ренесму? — запитала Катя Едварда спокійним і недбалим голосом.
Едвард метнувся, щоб стати поміж нами, заступаючи мені дорогу до Каті.
— Ні, анічогісінько, — відповів він. — А тепер дай Беллі трохи заспокоїтися, Катю. Не варто її аж так дратувати. Я знаю, що на вигляд вона — зрілий вампір, але насправді їй заледве кілька місяців.
— Едварде, у нас немає часу розводити сентименти. Нам доведеться підштовхнути її. У нас зосталося декілька тижнів, а в неї є потенціал, щоб…
— Відступися бодай на хвильку, Катю.
Катя насупилася, але до Едвардового застереження поставилася серйозніше, ніж до мого.
Ренесма притулила долоньку мені до шиї; вона нагадувала мені про Катин напад, доводячи, що ніхто не збирався заподіяти кривду, що татко за всім наглядав…
Але мене це не заспокоїло. У мене й досі перед очима була червона пелена. Проте зараз я краще себе контролювала й уже в душі визнавала, що в Катиних словах є раціональне зерно. Злість допомагала мені. Під тиском я навчуся швидше.
Але це не означало, що ситуація мені подобалася.
— Катю, — проричала я й поклала долоню Едвардові на потилицю. Я й досі відчувала, як міцний еластичний щит, мов кокон, огортає мене й Ренесму. Я посунула його далі, ховаючи під ним і Едварда. В еластичній тканині не було ні дірочки, ні тонкого місця. Я важко дихала, тож у словах моїх було більше задиханості, ніж люті. — Ще раз, — мовила я до Каті, — тільки цього разу — Едварда.
Вона закотила очі, але метнулася вперед і притиснула долоню Едвардові до плеча.
— Нічого, — сказав Едвард. У голосі його я відчула посмішку.
— А зараз? — запитала Катя.
— Нічого.
— А зараз?! — на цей раз у її голосі була відчутна напруга.
— Нічогісінько.
Катя скрипнула зубами й відступила.
— А це ви бачите? — глибоким, грудним голосом дикунки промовила Зафрина, пильно спостерігаючи за нами трьома. В її мові вчувався дивний акцент, і наголоси вона ставила в несподіваних місцях.
— Я не бачу нічого незвичайного, — зауважив Едвард.
— А ти, Ренесмо? — запитала Зафрина.
Ренесма всміхнулася до Зафрини й похитала головою.
Лють моя майже випарувалася, отож я зціпила зуби й почала важко дихати, намагаючись розтягнути еластичний щит; здавалося, що довше я його тримаю, то важчим він стає. Він намагався повернутися на місце, він уже почав угинатися.
— Нікому не панікувати, — попередила Зафрина невеличку групу наших глядачів. — Хочу поглянути, наскільки сягає її сила.
Вражене зітхання зірвалося з вуст одразу кількох глядачів — Єлизара, Кармен, Тані, Ґарета, Бенджаміна, Тії, Шуван, Меґі — усіх, окрім Сенни, яка, здавалося, була готова до будь-чого, на що здатна Зафрина. Очі в усіх затуманилися, обличчя були напруженими.
— Піднімете руку, коли до вас повернеться зір, — звеліла Зафрина. — А тепер ти, Белло. Спробуй огорнути щитом іще когось.
Я гучно видихнула. Катя була до мене найближче, якщо не рахувати Ренесми й Едварда, але ж і вона стояла щонайменше за десять футів од мене. Я стиснула щелепи й відштовхнула від себе щит, силкуючись відсунути неподатливу плівку подалі. Дюйм по дюйму я пхала його до Каті, опираючись протидії, яку викликало кожне моє зусилля. Працюючи, я бачила тільки напружене Катине обличчя і застогнала з полегшенням, щойно очі її змигнули й сфокусувалися. Вона підняла руку.