— Ренесма, — видихнула я.
— Вона отам за деревами, — запевнив він мене. — Я чую і її думки, і Джейкобові. З нею все гаразд.
— Я не те мала на увазі, — мовила я. — Я міркувала про свій щит… про те, що ти вважаєш, він справді чогось вартий, справді здатен допомогти. Я знаю, всі сподіваються, що я зможу захистити ним Зафрину та Бенджаміна — хай би й на декілька секунд за раз. А якщо це помилка? А якщо саме твоя віра в мене призведе до нашої поразки?
Голос мій підвищувався, в ньому вчувалася істерика, хоча я досі здатна була говорити тихо. Я не воліла засмучувати Ренесму.
— Белло, що спонукало тебе так думати? Певна річ, чудово вже те, що ти здатна сама захиститися, але ж ти не можеш брати на себе відповідальність за порятунок решти. Не варто засмучуватися без потреби!
— А що як я взагалі нікого не зможу захистити? Оте, що я намагаюся робити, воно дає збій, воно працює спорадично! У ньому немає ні схеми, ні ґрунту! Може, проти Алека воно взагалі не спрацює.
— Ш-ш-ш, — заспокоїв він мене. — Не панікуй. І не переймайся через Алека. Його дар нічим не відрізняється від того, як працює дар Джейн або Зафрини. Це просто ілюзія — і тому він не здатен проникнути в твою голову так само, як і я.
— Але ж Ренесма здатна! — розпачливо прошипіла я крізь зуби. — Це здавалося таким природним, що я навіть ніколи не замислювалася над цим. Це було невід’ємною її рисою. Вона ж бо вкладає свої думки мені в голову точно так само, як і всім решта. У моєму щиті є діри, Едварде!
Я безпорадно втупилася в нього, очікуючи, що він погодиться й підтвердить моє осяяння. Його вуста були стиснені, наче він намагався підібрати правильні слова. Вираз його обличчя був цілковито розслабленим.
— Ти вже давно про це міркуєш, правда ж? — з притиском запитала я, почуваючись дурепою, яка всі ці місяці не звертала уваги на очевидне.
Він кивнув, і кутик його вуст піднявся у слабкій усмішці.
— Відтоді як вона уперше тебе торкнулася.
Я зітхнула на власну дурість, але його спокій утихомирив трохи й мене.
— А тебе це не турбує? Ти не вбачаєш у цьому проблеми?
— У мене є дві теорії, одна з них здається обґрунтованішою.
— Спершу давай менш обґрунтовану.
— Ну, вона ж твоя дочка, — зауважив він. — Генетично вона — наполовину ти. Колись я кпив із тебе, що твій мозок працює в іншому хвильовому діапазоні, ніж наші всі. Можливо, вона вміє ловити твою хвилю.
Мене це не переконало.
— Але ж ти її чуєш чудово. Всі її чують. А якщо Алек теж уміє ловити іншу хвилю? А що як?…
Він поклав палець мені на вуста.
— Над цим я також розмислив. Ось чому я гадаю, що друга моя теорія має більше підстав на правдивість.
Я скреготнула зубами, чекаючи.
— Пригадуєш, що сказав мені Карлайл тоді, коли вона вперше показала тобі свій спогад?
Звісно, я все пам’ятала:
— Він сказав: «Цікавий поворот. Її дар начебто протилежний твоєму».
— Отож. І я почав міркувати. Може, вона й від тебе отримала талант — і теж його «обернула».
Я зважила його слова.
— Ти нікого не пускаєш у свою голову, — почав він.
— Але всі пускають її в свої голови, — вагаючись, закінчила за нього я.
— Отака моя теорія, — мовив він. — І якщо вона здатна проникнути в твою голову, я маю сумніви, що на всій планеті у когось є такий щит, який би захистив від неї. А це може нам придатися. Ми вже бачили, що ніхто з тих, хто дозволив їй поділитися з ним своїми думками, не зміг заперечити їхню правдивість. І гадаю, ніхто не зможе опиратися їй і не дозволити поділитися своїми думками, якщо опиниться у достатній близькості до неї. Якщо Аро дасть їй змогу пояснити…
Я здригнулася на саму думку, що Ренесма опиниться так близько від жадібних молочно-туманних очей Аро.
— Ну, — сказав Едвард, розтираючи мої напружені плечі, — принаймні Аро доведеться побачити й визнати правду.
— Але чи правда зможе його зупинити? — пробурмотіла я. На це питання Едвард не мав відповіді.
РОЗДІЛ 35. ОСТАННІЙ ТЕРМІН
— Зібралася в місто? — запитав Едвард безстрасно. На його обличчі застиг вираз силуваного спокою. Він трішки міцніше пригорнув Ренесму до грудей.
— Так, кілька нагальних справ… — спробувала я відповісти так само буденно.
Він усміхнувся моєю улюбленою фірмовою усмішкою.
— Не гайся й повертайся до мене.
— Як завжди.
Я знову взяла його «вольво», міркуючи, чи не здогадався він поглянути на кілометраж на лічильнику. Він уже звів окремі факти докупи? Про те, що я маю таємницю, він уже, безперечно, здогадався. Та чи вирахував причину, з якої я не можу довіритися йому? Чи розуміє він, що незабаром Аро може дізнатися все, що знає сам Едвард? Гадаю, Едвард міг дійти такого висновку, і це б пояснило, чому він не вимагає від мене пояснень. Думаю, він намагався забагато про це не розмислювати, силкувався взагалі всі підозри викинути з голови. Цікаво, чи зіставив він із цим мою дивну поведінку того ранку, як утекла Аліса, — коли я спалила книжку в коминку? Не знаю, чи зміг він аж усе об’єднати.