Він обернувся, поклав дипломат на стіл і клацнув замочками. Звідти він дістав великий коричнюватий конверт.
Хоча я й гадки не мала, що там перевіряти, я відкрила конверт і побіжно переглянула його вміст. Джей перевернув Джейкобову фотографію і трішки змінив кольори, щоб не одразу було очевидно, що і на паспорті, і на посвідченні водія вміщена та сама світлина. Мені здалося це розумним, але це ще нічого не означало. На якусь частку секунди я затримала погляд на паспорті Ванесси Вовксон — і швидко відвела очі, бо до горла підкотив клубок.
— Дякую, — мовила я.
Його очі трішки звузилися, і мені здалося, він був розчарований тим, що я не вивчила документи уважніше.
— Можу вас запевнити, що робота бездоганна. Вона пройде найретельнішу перевірку фахівців.
— Я цього цілком певна. Я справді неймовірно вдячна за все, що ви для мене зробили, Джею.
— До ваших послуг, Белло. У майбутньому без вагань звертайтеся до мене по будь-що, чого потребуватиме родина Калленів, — він начебто й не натякнув на це, але мені причулося з його тону, що він би не проти, якби я посіла місце Джаспера в спілкуванні з ним.
— Ви щось хотіли обговорити?
— Е-е-е… так. Це делікатне питання… — він жестом припросив мене до коминка. Я присіла на край кам’яного виступу, а він примостився поряд. Краплини поту знову виступили в нього на чолі, тож він витягнув із кишені блакитну шовкову хусточку й почав обтиратися нею.
— Ви — сестра дружини містера Джаспера? Чи дружина його брата? — запитав він.
— Я — братова, — пояснила я, не відаючи, до чого він веде.
— Тобто ви дружина містера Едварда?
— Атож.
Він винувато усміхнувся.
— Бачте, я стикався з усіма їхніми іменами безліч разів. І хочу з запізненням привітати пана Едварда з тим, що він нарешті знайшов собі таку чарівну другу половинку.
— Дуже вам дякую.
Він хвильку помовчав, витираючи піт.
— За всі ці роки, можете уявити, який рівень поваги я почав відчувати до пана Джаспера та всієї його родини.
Я обережно кивнула.
Він глибоко вдихнув і мовчки видихнув.
— Джею, будь ласка, просто скажіть те, що у вас на думці.
Він іще раз глибоко вдихнув, а тоді швидко пробубонів, зліпивши всі слова докупи:
— Якщо ви можете запевнити мене, що не збираєтеся викрадати дівчинку в її батька, сьогодні вночі я спатиму спокійніше.
— О! — вражено вигукнула я. Цілу хвилину я витратила на те, аби усвідомити, яких хибних висновків він дійшов. — О ні! Нічого такого! — я кволо всміхнулася, намагаючись запевнити його. — Просто я намагаюся забезпечити їй надійний притулок, якщо раптом щось станеться зі мною та моїм чоловіком.
Він примружив очі.
— То ви очікуєте, що може щось статися? — він почервонів — і тут-таки вибачився: — Звісно, це не моя справа.
Я спостерігала, як червона фарба розлилася під тоненькою плівочкою його шкіри, і вкотре була рада, що я не звичайний перволіток. Джей здавався мені приємною людиною, якщо не зважати на його нелегальні справи, тож було б ганебним убити його.
— Якби знаття, — зітхнула я.
Він нахмурився.
— Тоді дозвольте мені побажати вам удачі. І будь ласка, дорогенька, не сердьтеся на мене, але… Якщо пан Джаспер з’явиться в мене й запитуватиме про імена, які я вписав у ці паспорти…
— Звісно, ви маєте негайно їх йому повідомити. Як би я хотіла, щоб Джаспер знав про нашу з вами справу!
Моя очевидна щирість трохи полегшила його занепокоєння.
— Дуже добре, — сказав він. — Але я не можу розраховувати, що ви залишитеся на обід?
— Вибачте, Джею. Але зараз у мене обмаль часу.
— Що ж, тоді зичу вам здоров’я й щастя. І якщо в родини Калленів виникне потреба, будь ласка, без вагань дзвоніть мені, Белло.
— Дякую, Джею.
Я вийшла за двері зі своєю контрабандою й, озирнувшись, помітила, що Джей і досі витріщається мені вслід, і в очах його змішані неспокій та розчарування.
Зворотній шлях я подолала швидше. Ніч була зовсім чорною, отож я вимкнула фари та вчавила педаль газу. Коли я повернулася додому, більшості машин, включно з Алісиним «Поршем» та моїм «Феррарі», не було на місці. Вурдалаки, які дотримувалися в харчуванні традиційного раціону, пороз’їжджались якнайдалі, щоб утамувати спрагу. Я намагалася не думати про їхнє нічне полювання, скулюючись, уявивши їхніх жертв.
Тільки Катя й Ґарет сиділи у вітальні, жартівливо сперечаючись про поживну цінність тваринної крові. Я збагнула, що Ґарет спробував «вегетаріанський» стиль полювання, і це йому не сподобалося.