— Хазяїне, — прошепотіла вона.
— Не жахайся, люба, — відповів він. — Все гаразд.
— Мабуть, вам варто взяти кількох гвардійців, — запропонував Едвард. — Тоді вони почуватимуться ліпше.
Аро кивнув, наче то була мудра заувага, про яку міг би й сам подумати. Він двічі клацнув пальцями.
— Феліксе, Деметрі!
Миттю обабіч нього опинилося двоє вампірів, і мали вони точно такий самий вигляд, як і минулого разу, коли я вперше їх зустріла. Обидва були високими й темночубими; Деметрі був струнким і міцним, як лезо меча, а Фелікс — величезним і загрозливим, як дубець із залізними шпичаками.
— Белло, — покликав мене Едвард, — принеси Ренесму… і приведи кількох друзів.
Я глибоко вдихнула. Тіло моє напружилося, протестуючи. Сама ідея, що Ренесма опиниться в центрі конфлікту… Але я довіряла Едварду. Він би вже знав, якби Аро замислив якийсь підступ.
До послуг Аро зараз було троє захисників, тож я приведу з собою двох. Я й секунди не міркувала.
— Джейкобе? Еммете? — тихо запитала я. Еммета я запросила, бо він аж умирав — так поривався опинитися там. Джейкоба — бо він би просто не витримав, якби йому довелося лишитися.
Обидва кивнули. Еммет весело вишкірився.
Я перетнула галявину, а вони трималися обабіч мене. Ще одна хвиля невдоволення прокотилася лавами гвардійців Волтурі, коли вони угледіли мій вибір: безперечно, вони не довіряли вовкулакам. Аро підняв руку, стишуючи їхній протест.
— Цікава тут у вас компанія, — буркнув Деметрі до Едварда.
Едвард нічого не відповів, але з-поміж Джейкобових зубів вихопилося приглушене гарчання.
Ми зупинилися за кілька кроків від Аро. Едвард випірнув із-під долоні Аро та швидко приєднався до нас, узяв мене за руку.
Якусь мить ми мовчки дивилися одні на одних. А тоді Фелікс, тихо і мовби вбік, привітав мене:
— Ну, здрастуй знову, Белло.
Він самовпевнено вишкірився, бічним зором слідкуючи за кожним рухом Джейкоба.
Я сухо всміхнулася до цього величезного, мов гора, вурдалака.
— Привіт, Феліксе.
Фелікс гигикнув:
— Гарний маєш вигляд. Безсмертя личить тобі.
— Дуже дякую.
— Дуже прошу. Як шкода, що…
Він не договорив, але мені не потрібен був Едвардів дар, аби знати закінчення речення. Як шкода, що за мить ми вас усіх повбиваємо.
— Еге ж, шкода, що не кажи… — муркнула я.
Фелікс підморгнув.
Аро не звернув уваги на нашу бесіду. Він зачаровано схилив голову набік.
— Я чую її дивне серцебиття, — пробурмотів він із майже містичним страхом у голосі. — Я чую її дивний запах, — його туманні очі метнулися до мене. — Це щира правда, юна Белло, безсмертя тобі просто неймовірно личить, — мовив він. — Наче ти була створена саме для такого життя.
Я коротко кивнула, приймаючи його лестощі.
— Тобі сподобався мій подарунок? — запитав він, не зводячи погляду з кулона, який я мала на шиї.
— Він чарівний. Із вашого боку це було дуже, дуже щедро. Дякую! Мабуть, мені слід було надіслати вам листа з подякою.
Аро задоволено розсміявся.
— Це просто крихітна дрібничка, яка у мене валялася без діла. Мені здалося, вона пасуватиме до твого нового обличчя, і я справді не помилився.
Я вчула легке сичання, яке долинуло з центру шереги Волтурі. І визирнула з-поза плеча Аро.
Гм-м-м. Схоже, Джейн не надто радіє з того, що Аро зробив мені подарунок.
Аро прочистив горло, щоб привернути мою увагу.
— Можу я привітатися з твоєю донечкою, моя чарівна Белло? — солодко запитав він.
Саме на це я й сподівалася, нагадала я собі. Зборовши бажання схопити Ренесму й тікати щодуху, я зробила два повільні кроки вперед. Щит мій звисав позаду, як каптур, ховаючи під собою всю мою родину — тільки Ренесма лишалася незахищеною. Відчуття було неправильним, жахливим.
Аро зустрів нас, аж світячись на обличчі.
— Яка ж вона вродливиця! — пробурмотів він. — І так схожа на тебе й на Едварда, — а тоді докинув голосніше: — Добридень, Ренесмо.
Ренесма кинула на мене швидкий погляд. Я кивнула.
— Добридень, Аро, — сухо відповіла вона своїм високим дзвінким голосом.
Зачудування читалося в очах Аро.
— Що таке? — прошипів Гай позаду нього. Його, здавалося, дратувало те, що доводиться запитувати.
— Напівсмертна-напівбезсмертна, — пояснив Аро йому та решті гвардійців, не відводячи зачарованого погляду від Ренесми. — Зачата й виношена цією вампіркою-перволітком, поки та ще була людиною.
— Неможливо, — насмішкувато мовив Гай.
— То ти гадаєш, що вони надурили мене, брате? — на обличчі Аро був здивований вираз, але Гай здригнувся. — А серцебиття, яке ти чуєш, теж трюк?