Я припаркувалася на узбіччі позаду «пам’ятника» моєму «шевроле» і з бардачка дістала мобільний телефон, який видав мені Едвард для всіляких непередбачуваних ситуацій. Набрала номер і тримала палець на кнопці «кінець зв’язку», поки слухала гудки. Про всяк випадок.
— Алло? — відповів Сет Клірвотер, і я зітхнула з полегшенням. З його старшою сестрою Лі я побоювалася говорити. Коли йдеться про Лі, то навіть вираз «даю голову на відтин» — не проста метафора.
— Привіт, Сете, це Белла.
— О, привітики, Белло! Як ся маєш?
Я задихаюся. Понад усе потребую підтримки…
— Все гаразд.
— Хочеш дізнатися новини?
— Ти просто медіум.
— Оце навряд чи. Мені не зрівнятися з Алісою — просто твої мотиви так легко передбачити, — пожартував він. Тут, у Ла-Пуші, тільки Сет єдиний із квілеутів мав зухвальство називати Калленів на ім’я, поминаючи вже нахабство жартувати з моєї майже всесильної майбутньої братової.
— Я знаю, — відповіла я і, повагавшись мить, запитала: — Як він?
Сет зітхнув.
— Як і перед тим. Не розмовляє, хоча ми певні, що він нас чує. Він намагається не думати по-людському, знаєш. Він керується тільки інстинктами.
— А ти знаєш, де він зараз?
— Десь на півночі Канади. Точно не скажу, в якій саме провінції. Він мало зважає на кордони провінцій.
— А є надія, що…
— Белло, він не збирається повертатися додому. Вибач.
Я проковтнула клубок у горлі.
— Ну, гаразд, Сете. Я все й так знала. Просто так іноді хочеться вірити…
— Еге ж. Усім нам хочеться.
— Дякую, що хоч ти не відвернувся від мене. Певна, родичі тебе за це не хвалять.
— Це правда, вони тебе недолюблюють, — весело погодився він. — Хоч це й дурниця, на мій погляд. Джейкоб зробив свій вибір, ти зробила свій. Джейку не подобається їхнє ставлення. Проте він і не в захваті, коли про нього допитуєшся ти.
Я роззявила рота.
— Ти ж казав, що він із вами не балакає?
— Від нас усього не приховати, хоч він і намагається.
Отже, Джейкоб знає, що я хвилююся. Не уявляю, що й думати про це. Ну, принаймні тепер йому відомо, що я не махнула хвостиком і не викинула його цілком із голови. Боюся, саме цього він очікував від мене.
— Ну, сподіваюся, побачимося на… весіллі, — мовила я, з великими труднощами крізь зуби вимовивши останнє слово.
— Так, ми з мамою прийдемо. Класно, що ти нас запросила.
Я усміхнулася, зачувши радість у його голосі. Хоча запросити когось із Клірвотерів — то була ідея Едварда, я тішилася, що це спало йому на думку. Приємно буде, якщо Сет прийде — він стане ниточкою, хоч і тонесенькою, яка зв’язує мене і мого старшого боярина.
— Без тебе було б сумно.
— Передавай Едвардові привіт од мене, гаразд?
— Нема питань.
Я потрусила головою. Ця несподівана дружба між Едвардом і Сетом і досі не вкладалася в моїй голові. Але вона доводила, що все може бути зовсім по-іншому. Що вурдалаки і вовкулаки цілком можуть підтримувати приятельські стосунки, щоб ви не сумнівалися, коли захочуть цього.
Хоча не всім і подобалася ця ідея.
— Ой, — буркнув Сет, на октаву понижуючи голос, — Лі повернулася.
— Ну, бувай!
У трубці запанувала тиша. Я кинула телефон на сидіння й морально приготувалася переступити поріг домівки, де на мене чекав Чарлі.
Бідний мій татусь — скільки йому зараз доводиться витримувати! Джейкобова втеча — то тільки одна з турбот, які звалилися на його плечі. Він не менше хвилювався за мене — свою дочку, яка заледве переступила межу повноліття — й от уже за день-два стане заміжньою пані.
Я повільно йшла під легеньким дощем, пригадуючи той вечір, коли ми йому повідомили…
Коли звук під’їжджаючої автівки засвідчив, що Чарлі повернувся, каблучка на моєму пальці раптом стала важити тонну. Мені кортіло заховати долоню в кишеню, а ліпше всістися на неї, проте Едвард міцно тримав мене за руку — і то так, щоб її було добре видно.
— Припини соватися, Белло. Ти ж тут не в убивстві збираєшся зізнаватися.
— Легко тобі говорити.
Я дослухалася до зловісного стуку батькових черевиків на доріжці. Ключ заскреготів у замку і так відімкнених дверей. Цей звук раптом змусив мене почуватися героїнею фільму жахів, яка знагла згадала, що не засунула на дверях засув.
— Белло, заспокойся, — прошепотів Едвард, чуючи, як гримотить у мене в грудях серце.
Двері з розмаху врізалися в стіну, і я підстрибнула, наче мене вдарило електрошокером.
— Добридень, Чарлі, — цілком спокійно привітався Едвард.