Я хотіла пережити людський досвід, перш ніж проміняю своє м’яке, вразливе, кероване гормонами тіло на щось прекрасне, міцне… і невідоме. Я хотіла справжнього медового місяця з Едвардом. І незважаючи на небезпеку, на яку, Едвард вважав, він цим мене наражає, я воліла спробувати.
Тільки краєм свідомості я відчувала присутність Аліси та чула, як атлáс шурхотить і шелестить на моїй шкірі. В цей момент мені байдуже було до того, що про мене позаочі балакають у місті. Я не думала про те, що дуже скоро мені доведеться зіграти головну роль у весільній виставі. Я не боялася, що випадково наступлю собі на шлейф, чи зарегочу в небажаний момент, чи здаватимуся занадто юною, я не думала про всіх людей, які витріщатимуться на мене, і навіть про те, що місце мого найкращого друга залишатиметься порожнім.
Ми з Едвардом були у моєму щасливому куточку.
РОЗДІЛ 2. ДОВГА НІЧ
— Я вже за тобою скучила…
— Я не мушу йти. Можу залишитися.
— М-м-м…
Деякий час було тихо, тільки серце моє калатало, наше дихання зривалося, а вуста шелестіли, рухаючись синхронно.
Іноді було дуже легко забути, що я цілую вурдалака. Не тому, що на вигляд він був звичайною людиною — я ніколи й на мить не могла забути, що пригортаю не так мужчину, як янгола, — а тому, що він умів удати, наче для нього торкатися вустами моїх вуст, обличчя, шиї зовсім не важко. Він переконував мене, що давно вже подолав спокусу, якою для нього колись була моя кров, а сама думка про те, що він може мене втратити, миттю вилікувала його від будь-яких спокус. Проте я знала, що запах моєї крові й досі болісно відзивався в ньому — і досі палив йому горло, наче він вдихав полум’я.
Я розліпила повіки й побачила, що його очі теж розплющені — він вдивлявся в моє обличчя. Мені не подобалося, коли він так на мене глядів. Здавалося, що я — нагорода, а зовсім не фантастично щасливий переможець.
На мить наші погляди зустрілися; його золоті очі були такими глибокими, що мені привиділося: я можу зазирнути просто йому в душу. Я почувалася дурепою, що колись ставила під сумнів сам факт існування його душі, хоч він і вампір. У нього була найпрекрасніша душа — прекрасніша, ніж його чудовий розум, чи незрівнянне обличчя, чи славнозвісне тіло.
Він поглянув на мене, наче теж здатен був побачити мою душу й наче йому сподобалося те, що він угледів.
Проте зазирати мені в голову, як він зазирав іншим людям, Едвард не міг. Ніхто не знав чому — мій мозок мав дивну особливість, яка захищала його від тих неймовірних і жахливих впливів, на які були здатні безсмертні. (Та захищений був тільки мій розум — тіло ж не могло протистояти вампірам, які своїм поводженням відрізнялися від Едварда). Але я була вдячна за цю здібність свого мозку, яка дозволяла тримати мої думки в таємниці. Я червоніла на саму думку про те, що це могло би бути не так.
Я знову наблизила Едвардове обличчя до свого.
— Точно, залишаюся, — промурмотів він мить потому.
— Ні, ні. Це ж остання холостяцька вечірка. Ти маєш піти.
Я вимовляла ці слова, а пальці правої руки тим часом розчісували його бронзове волосся, ліва ж долоня пригортала його за спину. Його холодні руки гладили моє обличчя.
— Холостяцькі вечірки призначені для тих, хто шкодує про те, що одинокі дні минулися. А я не можу дочекатися, коли вже минуться мої. Тому нема навіть сенсу йти.
— Точно, — я видихнула затамоване повітря на зимну шкіру його шиї.
Можна сказати, що я перебувала у своєму щасливому куточку. Чарлі спав без задніх ніг у своїй кімнаті, тож можна вважати, що ми самі. Ми скрутилися клубочком на моєму маленькому ліжку, пригорнулися щонайтісніше, якщо не вважати теплого коца з афганської вовни, в який я була загорнута, як у кокон. Я ненавиділа цей коц, та коли мої зуби починали стукотіти, це якось порушувало романтичну атмосферу. Чарлі б зауважив, якби в серпні мені заманулося увімкнути опалення…
Ну, коли вже мені доводилося загортатися, то принаймні Едвардова сорочка валялася на підлозі. Я так і не змогла оговтатися від шоку — таким ідеальним було його тіло: біле, прохолодне, лискуче, мармурове. Я провела рукою по кам’яних грудях, в захваті торкнулася плаского живота. Едвард ледь помітно здригнувся, і його вуста знову знайшли мої. Я обережно діткнулася кінчиком язика його гладких, наче скло, вуст, і він зітхнув. Його солодке дихання — прохолодне й приємне — огорнуло моє обличчя.
Він уже вивільнявся з обіймів — він так чинив імпульсивно щоразу, коли йому здавалося, що ми зайшли задалеко, — то була рефлекторна реакція, хоча насправді він понад усе хотів продовжувати. Більшість свого життя Едвард намагався відмовлятися від будь-яких тілесних задоволень. Я знала, як він боїться зараз уперше змінити свій звичний світ.