Шкіра моя знову запалала.
Я кілька разів глибоко вдихнула й видихнула і підійшла до дзеркал понад умивальником. Вигляд я мала очікуваний — проспала ж бо в літаках цілий день. Я відшукала гребінь і чесала волосся на потилиці, поки кудли не розпрямилися, а гребінь не був повен волосся. Двічі я старанно почистила зуби. Тоді вмилася й поплескала водою собі на потилицю, яка палала в гарячці. Це було дуже приємно, і я заодно вимила руки, а тоді вирішила просто прийняти душ. Знаю, перед плаванням купатися — дурниця, проте мені треба було заспокоїтися, а гаряча вода — один із найнадійніших способів.
Крім того, мені спало на думку, що непогано було б і ноги поголити.
Коли я скінчила, схопила великий білий рушник із полички й загорнулася попід пахвами.
А тоді я зіткнулася з проблемою, про яку не подумала раніше. Що вдягати? Вочевидь, не купальник. Проте дивно було б убрати і звичний одяг. А про ті речі, які напакувала Аліса, не хотілося навіть думати.
Дихання моє знову пришвидшилося, а руки затремтіли — куди й поділася заспокійлива дія душу. Я почувалася наче п’яна, мною заволодівала непоборна паніка. Просто в рушнику я всілася на прохолодній кахляній підлозі й заховала голову поміж колін. Я тільки й молилася, щоб Едвард не пішов мене шукати, перш ніж я візьму себе в руки. Уявляю, що б він подумав, якби побачив мене отаку роздризкану. Він миттю переконає себе, що ми чинимо помилку.
Але я боялася зовсім не того, що ми чинимо помилку. Зовсім. Я боялася, бо гадки не мала, як діяти і з чого починати, я просто боялася виходити за двері назустріч незнаному. Особливо вбрана у французьку білизну. Я знала, що до цьогоще точно не готова.
Відчуття було просто як в актора на сцені, який вийшов перед тисячну публіку й гадки не має, які в нього слова.
Як людям це вдається — проковтнути всі свої страхи й довірити без вагань комусь усі свої вади та страхи — комусь, хто виказав значно менше відданості, ніж Едвард мені? Якби отам надворі був не Едвард, якби я не знала кожнісінькою клітиною власного тіла, що він кохає мене так само палко, як я його, — безумовно і безперечно і, правду кажучи, безпричинно, — я б так і не змогла підвестися з підлоги.
Але там, надворі, був самеЕдвард, отож я прошепотіла до себе: «Не будь боягузкою», — і змусила себе зіп’ятися на ноги. Я підтягнула рушник попід пахвами й цілеспрямовано промарширувала геть із ванної кімнати. Проминула валізу й ліжко, і не глянувши на них. І вийшла крізь відчинені скляні двері на дрібненький, як борошно, пісок.
Все навкруг було в чорно-білих барвах, місяць стер усі кольори. Я повільно йшла теплим піском і зупинилася поряд із покрученим деревом, де Едвард залишив свій одяг. Поклала руку на шорсткий стовбур і почекала, поки вирівняється дихання. Принаймні трошки вирівняється.
Я подивилася на хвилі, чорні у темряві, шукаючи Едварда.
Його неважко було знайти. Він стояв спиною до мене по пояс у воді й задивлявся на овальний місяць. Мертвотно-бліде світло місяця забарвило його шкіру в чисто-білий колір — білий як пісок, як сам місяць, — а волосся його стало чорним як океан. Він стояв без жодного руху, поклавши долоні на воду; невисокі хвилі розбивалися об нього, як об скелю. Я довго дивилася на м’які лінії його спини, плечей, рук, шиї, на його бездоганну постать…
Полум’я, яким горіла моя шкіра, більше не було мов яскравий спалах — то був повільний, глибокий вогонь, який змів і мою сором’язливість, і невпевненість. Я без вагань скинула рушник, залишивши його на дереві поряд із Едвардовим одягом, і ступила попід біле світло, котре й мене зробило такою самою блідою, як пісок.
Я не чула власних кроків, поки йшла до краю води, але гадаю, Едвард чув. Він не озирнувся. Ніжні бульбашки закипіли довкола моїх пальців на ногах — Едвард мав рацію стосовно температури води: вона була такою теплою, мов у ванні. Я ступила у воду, обережно ставлячи ноги на невидиме океанське дно, проте обережність і не була потрібна — пісок весь час був абсолютно гладеньким, тільки дно поступово знижувалося, коли я наближалася до Едварда. Я брела крізь невагому течію, поки не опинилася поруч, а тоді поклала свою руку на його долоню, яка гойдалася на воді.
— Яка краса, — мовила я, також підводячи очі до місяця.
— Непогано, — зауважив він, наче на нього це не справляло враження. Він помалу обернувся до мене обличчям; маленькі хвилі, здійняті його рухом, розбилися об мою шкіру. Очі його здавалися срібними на льодяному обличчі. Він перевернув руку, й наші пальці сплелися у воді. Вона була такою теплою, що на шкірі в мене не виступили мурашки від його холодного дотику.
— Але я не вживав би слова краса, — вів далі він, — коли ти стоїш поряд для порівняння.
Я усміхнулася самими кутиками вуст, а тоді підняла вільну руку — вона вже не тремтіла — й поклала йому на серце. Біле на білому — вперше ми пасували одне одному. Він ледве-ледве здригнувся від мого дотику. Дихання його пришвидшилося.
— Я обіцяв, що ми спробуємо, — прошепотів він, зненацька напружуючись. — Якщо… якщо я робитиму щось не так, якщо я завдам тобі болю, ти маєш одразу ж зупинити мене.
Я серйозно кивнула, не відводячи погляду від його очей. Я зробила ще один крок у воді та схилила голову йому на груди.
— Не бійся, — промурмотіла я. — Ми створені одне для одного.
І знагла мене просто затопило переконання, наскільки правдивими були мої слова. У цей момент усе було настільки бездоганно, настільки правильно, що навіть жодні сумніви не виникали.
Він пригорнув мене одною рукою, притискаючи до себе, — літо й зима. Здавалося, що кожен нерв у моєму тілі — то дріт під напругою.
— Назавжди, — погодився він, а тоді ніжно потягнув мене на глибину.
Зранку я прокинулася від пекучого сонця, яке лоскотало мені спину. Це був пізній ранок, може, навіть обід, я не була певна. Але окрім часу, все решта було ясним: я достеменно знала, де перебувала — у ясній кімнаті з великим білим ліжком, а крізь розчинені двері вливалось яскраве сонячне світло. Хмари москітної сітки пом’якшували сяйво.
Я не розплющувала очей. Я була занадто щаслива і боялася порушити це відчуття хоч і в дрібничці. Жодних звуків — тільки хвилі за вікном, наше дихання, моє серцебиття…
Я почувалася комфортно, навіть попри пекуче сонце. Едвардова прохолодна шкіра правила за чудовий контраст. Лежачи на його зимних грудях, відчуваючи на собі його руки, я почувалася легко й природно. Майнула випадкова думка: чого ж це я вчора так панікувала? Зараз усі мої страхи видавалися безпідставними.
Пучки його пальців легенько пробіглися вздовж мого хребта, і я збагнула, що він уже знає — я не сплю. Досі не розплющуючи очей, я міцніше обняла його за шию, тісніше притулилася до нього.
Він мовчав; пальці його блукали в мене по спині, легкими рухами він досліджував кожну нерівність на шкірі.
Я би з радістю пролежала так вічність, щоб не сполохати цю мить, проте тіло моє вимагало іншого. Я розсміялася — шлунок виявляв нетерпіння. Як прозаїчно — почуватися голодною після всього, що я пережила минулої ночі. Наче мене з захмарних висот скинули знову на землю.
— Чого смієшся? — пробурмотів він, досі погладжуючи мою спину. Звук його голосу, серйозного та хрипкого, приніс повінь спогадів про минулу ніч, і я відчула, як у мене миттю почервоніли обличчя й шия.
У відповідь на його питання у мене забуркотіло в животі. Я знову засміялася.
— Неможливо на довгий час перестати бути людиною.
Я чекала, що він посміється разом зі мною, проте він цього не зробив. І тоді крізь блаженство, яке затьмарювало мою голову, до мене повільно прийшло усвідомлення того, що там, за межами мого полум’яного щастя, хтось почувався інакше.
Я розплющила очі; найперше я побачила бліду, майже сріблясту шкіру його шиї, його підборіддя понад моєю головою. Щелепи його були міцно стиснені. Я звелася на лікті, щоб зазирнути йому в обличчя.
Він утупився в пінявий балдахін над нами, і поки я вивчала його суворі риси, навіть не поглянув на мене. Цей вираз вразив мене — крізь тіло наче електрику пропустили.