За одним із визначень інкуб [9]мав здатність стати батьком дитини своєї бідолашної жертви.
Мов п’яна, я похитала головою. Але ж…
Я подумала про Есме, а особливо про Розалію. У вампірів не може бути дітей. Якби така змога була, Розалія уже давно б усе розвідала. Міф про інкубів — чистої води вигадка.
Проте… деяка відмінність таки є. Звісна річ, Розалія не може понести дитину, адже вона наче заморожена в тому стані, в якому з людського світу перейшла в нелюдський. Вона зовсім не могла змінюватися. А людське тіло, жіноче тіло має змінюватися, щоб понести дитину. По-перше, це щомісячна зміна циклу, потім інші зміни, пов’язані з ростом плода. Тіло Розалії не могло змінюватися.
А от моє могло. І змінювалося. Я торкнулася ґулі на животі, якої ще вчора не було.
А люди-чоловіки — вони більш-менш лишаються незмінними з періоду зрілості аж до старості. Раптом у голові сплила згадка, яка взялася невідь-звідки: Чарлі Чапліну було за сімдесят, коли в нього народилася остання дитина. Чоловіки не знають циклів, їхня здатність стати батьком не обмежується певними роками.
Отож звідки чоловікам-вурдалакам знати, чи вони можуть стати батьками, якщо їхні партнерки не могли стати матерями? Чи був у світі вампір, який відчув би нагальну потребу перевірити цю теорію зі звичайною жінкою? Чи з’явилося б у нього таке бажання?
Але один такий вампір був.
Одна половина мого мозку перебирала факти, згадувала й міркувала, тоді як друга половина — та, яка контролювала здатність моїх м’язів рухатися, — закам’яніла й неспроможна була повернутися до нормальної роботи. Я не могла поворушити вустами, бодай промовити слово, а як же кортіло крикнути до Едварда: поясни мені, що відбувається! Мені так хотілося дотягнутися до нього, торкнутися, але тіло не слухалося. Я просто витріщалася на власні перелякані очі в дзеркалі й обережно притискала ґулю на власному животі.
А тоді, зовсім як у яскравому сні минулої ночі, картинка зненацька змінилася. Все, що я бачила в дзеркалі, здавалося цілком інакшим, хоча насправді нічого незмінилося.
Що ж спричинило цю дивну переміну? Просто м’яка маленька ґуля штовхнула мою долоню — просто з мого нутра.
І тут-таки задзвонив Едвардів телефон, пронизливо й настирливо. Жоден із нас не поворухнувся. Телефон усе дзвонив і дзвонив. Я намагалася не слухати його, просто чекала. Вираз мого обличчя в дзеркалі вже не був таким збентеженим — радше здивованим. Я й не помітила, коли дивні беззвучні сльози заструменіли з очей в мене по щоках.
А телефон усе дзвонив. Краще б уже Едвард відповів — адже в мене такий важливий момент. Можливо, найважливіший у моєму житті.
Телень! Телень! Телень!
Нарешті роздратування привело мене до тями. Я присіла навколішки поряд із Едвардом — я просто відчувала, як обережно тепер рухаюсь, як чую кожен свій порух, — і почала лапати його кишені, поки не зайшла телефон. Я ще очікувала, що він усе-таки сам візьме трубку й відповість, але він і не ворухнувся.
Я впізнала номер, тож могла здогадатися, з якого це дива вона подзвонила.
— Привіт, Алісо, — мовила я. Голос усе ще мене не слухався. Я прочистила горло.
— Белло? Белло, з тобою все гаразд?
— Так… Е-е-е… А Карлайл недалеко?
— Недалеко. А що трапилося?
— Я… на сто відсотків не… певна…
— З Едвардом усе гаразд? — стурбовано запитала вона. Відвернувшись від трубки, вона гукнула Карлайла, а тоді, не встигла я відповісти на її перше питання, вимогливо поцікавилася: — Чому він сам не зняв трубки?
— Я не певна…
— Белло, що відбувається? Я щойно бачила…
— Що ти бачила?
Мовчання у відповідь.
— Даю Карлайлу трубку, — нарешті сказала вона.
У мене було відчуття, наче в мої вени вприснули льодяну воду. Якби Аліса побачила у видінні мене з зеленооким немовлям-янголятком на руках, вона б мені сказала, правда?
Поки я якусь секунду чекала, щоб Карлайл узяв трубку, це видіння, яке я приписала Алісі, танцювало в мене попід повіками. Крихітне, гарненьке немовля, навіть вродливіше, ніж дитина в моєму сні, — маленький Едвард у мене на руках. Гаряча хвиля прокотилась у венах, розтоплюючи лід.
— Белло, це Карлайл. Що трапилося?
— Я… — я не знала, що говорити. А раптом він тільки поглузує з моїх висновків, скаже мені, що я божевільна? Може, мені просто сниться ще один яскравий сон? — Я трохи хвилююся за Едварда… Вампіри можуть переживати шоковий стан?
— Він поранений? — у голосі Карлайла прозвучала тривога.
— Ні-ні, — запевнила я його. — Просто… дуже здивований.
— Белло, я нічого не розумію.
— Мені здається… ну, мені здається, що… можливо… можливо, я… — я глибоко зітхнула, — вагітна.
Наче на підтвердження моїх слів я відчула легенький поштовх у нутрі. Рука смикнулася до живота.
По довгій паузі Карлайл згадав про свою медичну освіту.
— Коли був перший день твого останнього менструального циклу?
— За шістнадцять днів до весілля, — зовсім недавно я в голові все точно підрахувала, тож могла відповідати з певністю.
— Як ти почуваєшся?
— Дивно, — відповіла я, мій голос зірвався. Нова хвиля сліз ринула по щоках. — Все це звучить як маячня… Я розумію, що для всього цього явно зарано… Може, я таки збожеволіла. Але мені сняться чудернацькі сни, я весь час їм, і плачу, і блюю… І клянуся — от тільки-но щось ворухнулосяв мене в животі.
Едвард підкинув голову.
Я зітхнула з полегшенням.
Едвард простягнув руку по телефон, обличчя в нього було блідим і жорстким.
— Е-е-е… здається, Едвард хоче з вами побалакати.
— То дай йому трубку, — напруженим голосом мовив Карлайл.
Не до кінця певна, що Едвард здатенговорити, я вклала трубку в його простягнуту руку. Він притис її до вуха.
— Це можливо? — прошепотів він.
Довший час він просто слухав, незряче витріщаючись просто себе.
— А Белла? — зрештою запитав він. Вільною рукою він пригорнув мене й притягнув ближче до себе.
Знову він довго, нескінченно довго слухав, а тоді мовив:
— Так. Так, обов’язково.
Він відірвав телефон од вуха й натиснув кнопку відбою. Одразу ж потому він настукав на трубці інший номер.
— То що сказав Карлайл? — нетерпляче запитала я.
Едвард відповів мертвим голосом:
— Він гадає, що ти вагітна.
Від цих слів мені на спину мов хто приском сипонув. Маленька ґуля забилася в нутрі.
— Куди ти дзвониш? — запитала я, коли він знову притиснув трубку до вуха.
— В аеропорт. Ми повертаємося додому.
Едвард безперервно балакав по телефону понад годину. Гадаю, він улаштовував нам переліт назад, хоча певності не було: він говорив не англійською мовою. Здавалося, що він сперечається, а іноді спілкувався крізь зуби.
Він сварився й водночас пакувався. Крутився кімнатою, мов розбурхане торнадо, проте по собі замість руїни полишав порядок. Дещо з мого одягу він жбурнув купою на ліжко, і я збагнула, що час вбиратися. Поки я вдягалася, він і далі з кимсь сперечався, допомагаючи собі жестикуляцією.
Коли мені не стало терпцю витримувати брутальну енергію, яку він випромінював, я тихо вийшла з кімнати. Його маніакальна зосередженість спровокувала в мене нудоту — не таку сильну, як уранці, проте неприємну. Почекаю десь собі, поки в нього гумор поліпшиться. Я не могла говорити з цим льодяним, зосередженим Едвардом, який, щиро кажучи, мене навіть трошки лякав.
І знову я опинилась у кухні. У шафці знайшлась коробка солоної соломки. Неуважливо я почала жувати, витріщаючись у вікно на пісок, і на скелі, і на дерева, і на океан, — все просто блищало на сонці.
Хтось штовхнув мене зсередини.
«Знаю, — відгукнулась я. — Я теж не хочу їхати».
Ще хвильку я дивилась у вікно, але більше ніхто не штовхався.
— Я не розумію, — прошепотіла я, — хіба це погано?