Дивовижно — так. Неймовірно навіть. Але погано?
Ні.
Тож чому Едвард такий роздратований? До речі, це саме він наполіг на такому квапливому весіллі.
Я намагалася міркувати логічно.
Може, це не так уже й дивно, що Едвард прагне просто зараз повернутися додому. Він хоче, аби Карлайл оглянув мене, підтвердив, що мої припущення правдиві, — хоча в мене з цього приводу навіть сумнівів не виникало. Можливо, вони хочуть з’ясувати, чому я вже вагітна аж до такої міри— що і ґуля з’явилася, і штовхається хтось, і все таке. Бо це точно не нормально.
І щойно я про це подумала, як збагнула: оце воно. Він, мабуть, хвилюється за дитину. Це просто я ще не встигла налякатися. Мій мозок працює повільніше, ніж його, — мій і досі милувався картиною, яку сам намалював собі: крихітний зеленоокий Едвард (такі очі були в Едварда, коли він іще був людиною), вродливий і чарівний, лежить у мене на руках. Я сподівалася, що дитинча буде викапаний Едвард, без жодних моїх рис.
Дивина, наскільки нагло прийшла ця картина й наскільки всеохопно полонила мене. З того найпершого поштовху весь світ перемінився. Спершу був тільки один, без кого я не могла прожити, а тепер їх двоє. Жодного роздвоєння — любов моя не ділилася на двох, зовсім ні. Навпаки, серце моє мовби розрослося, збільшилося вдвічі. І все цілком було заповнене. Від цього в мене поморочилось у голові.
Раніше я ніколи не розуміла болю й неприйняття Розалії. Я ж бо ніколи не уявляла себе матір’ю, та й не прагнула цього. Мені зовсім легко було пообіцяти Едвардові: байдуже, що в мене не буде дітей, — бо мені і справді було байдуже. Абстрактні діти ніколи мене не хвилювали. Вони видавалися галасливими замазурами. Та мені й ніколи не доводилося мати з ними до діла. Коли я мріяла, щоб Рене народила мені братика, то завжди уявляла, що це буде старшийбратик. Щоб це він піклувався про мене, а не навпаки.
Але моя дитина, Едвардова дитина — то зовсім інша річ.
Вона необхідна була мені, як повітря. То не був вибір — то була потреба.
Можливо, в мене кепська уява. Можливо, я просто ніколи не могла собі уявити, як мені сподобаєтьсябути заміжньою, аж поки не одружилася. Не могла уявити, що захочу мати дитину, аж поки ця дитина не зародилася…
Я поклала руку собі на живіт, чекаючи наступного поштовху, і сльози покотилися в мене по щоках.
— Белло?
Я обернулася, стурбована його голосом. Той був занадто холодний, занадто обережний. Обличчя його цілком відповідало голосу: таке ж порожнє і жорстке.
А тоді він побачив, що я плачу.
— Белло! — він умить перетнув кімнату й узяв моє обличчя в долоні. — Тобі боляче?
— Ні, ні…
Він пригорнув мене до грудей.
— Не бійся. Ми будемо вдома за шістнадцять годин. З тобою все буде гаразд. Коли ми приїдемо, Карлайл уже буде готовий. Він про все потурбується, і з тобою все буде гаразд.
— Що значить — потурбується? Що ти маєш на увазі?
Він трохи відхилився й зазирнув мені в очі.
— Ми позбудемося отого всередині тебе, поки воно не завдало тобі болю. Не бійся. Я не дозволюзробити тобі боляче.
— Отого?! — видихнула я.
Він рвучко відвернувся, поглянув на двері.
— Я й забув, що сьогодні має приїхати Густаво. Зараз я відправлю його й миттю повернусь, — він вислизнув із кімнати.
Я вхопилася за стіл, щоб не впасти. Коліна в мене трусилися.
Едвард щойно назвав мого маленького штовхача отим. І сказав, що Карлайл допоможе його позбутися.
— Ні, — прошепотіла я.
Все я неправильно зрозуміла. Йому байдуже було до дитини. Він хотів позбутисяїї. Чудова картинка в моїй голові миттю змінилася, потемніла. Моє вродливе немовля плакало, а руки мої були заслабкими, щоб захистити його.
Що ж мені робити? Чи вдасться мені умовити родичів? А якщо ні? Чи цим пояснюється дивна мовчанка Аліси по телефону? Це таке їй було видіння? Едвард і Карлайл вбивають бліде красиве немовля перш, ніж воно народилося…
— Ні, — прошепотіла я, і голос мій був твердий. Цього небуде. Я цього не дозволю.
Здалеку вчулося, як Едвард балакає по-португальському. Знову сперечається. Звуки наблизилися, і я почула роздратоване буркотіння. Потім зазвучав інший голос, тихий і боязкий. Жіночий голос.
Едвард зайшов до кухні, ведучи за собою жінку, й попрямував просто до мене. Він стер сльози з моїх щік і крізь твердо стяті вуста прошепотів мені на вухо:
— Вона конче хотіла зоставити нам харчі, які привезла, вона приготувала обід, — (якби він не був таким напруженим, таким сердитим, певна, він закотив би очі). — Але то відмовка, бо насправді вона хоче переконатися, що я не вбив тебе, — наприкінці голос його став холодним як лід.
Каура нервово прослизнула в двері з накритим тарелем у руках. Якби я знала португальську, чи якби хоч іспанська моя не була такою примітивною, я би спробувала подякувати цій жінці, яка наважилася розсердити вурдалака, хвилюючись за мене.
Очі її перебігали з мене на Едварда і назад. Я бачила, що вона оцінює колір мого обличчя, сльози в очах. Пробурмотівши щось, чого я не зрозуміла, вона поставила таріль на стіл.
Едвард щось кинув у відповідь — я ще ніколи не чула, щоб він говорив так грубо. Вона повернулася, щоб іти геть, і сплеск її довгої спідниці сколихнув хвилю запахів їжі. Міцних запахів — цибулі та риби. Я затисла рот і рвонула до кухонної раковини. Я відчула Едвардову руку в себе на чолі й крізь шум у вухах почула його заспокійливе бурмотіння. На секунду його рука зникла, і долинув стукіт зачиненого холодильника. На щастя, разом зі звуком зник і запах, а Едвардові руки знову холодили моє обличчя. Швидко все минулося.
Я сполоснула рот під краном, а він збоку гладив мою щоку.
У нутрі дехто мене легенько й очікувально штовхнув.
Усе гаразд. З нами все гаразд, подумки мовила я до нього.
Едвард розвернув мене, пригорнув. Я схилила голову йому на плече. Руки мої інстинктивно притислися до живота.
Хтось голосно хапнув ротом повітря, і я глянула вгору.
Жінка ще й досі була тут, так і вагалася в дверях і простягала руки, наче хотіла допомогти. Очі її застигли на мої долонях, вони щирилися від потрясіння. Рот її розтулився.
А тоді Едвард теж гучно хапнув ротом повітря, миттю обернувся до жінки, водночас ховаючи мене в себе за спиною. Однією рукою він обійняв мене, притримуючи позаду.
Зненацька Каура заволала на нього — голосно, злісно, її незрозумілі слова літали кімнатою, мов ножі. Вона здійняла вгору свої крихітні кулачки і зробила два кроки вперед, потрясаючи кулаками в нього перед обличчям. Незважаючи на її лють, в очах очевидно прозирав жах.
Едвард теж ступив до неї, і я стисла його руку, побоюючись за жінку. Та коли він перервав жінчину тираду, голос його здивував мене, особливо зважаючи на те, яким різким він був, коли вона нерепетувала на нього. Тепер він був тихий, благальний. І не тільки: тональність його змінилася, він став грудним, на тон нижчим. Не думаю, що зараз він балакав по-португальському.
Якусь мить жінка здивовано витріщалася на нього, а тоді примружилась і прохарчала довге запитання тою ж таки невідомою мовою.
У мене на очах Едвардове обличчя стало сумним і серйозним, він кивнув. Вона відступила на крок і перехрестилася.
Він наблизився до неї, вказуючи в мій бік, а тоді поклав руку мені на щоку. Вона знову сердито відповіла, жести її були звинувачувальними, тицьнула в нього пальцем. Коли вона все сказала, він знову почав умовляти її тихим, наполегливим голосом.
Вираз її обличчя змінився — вона втупилась у нього з очевидним сумнівом, і поки він говорив, погляд її час від часу ковзав по мені. Едвард замовк, а вона, здавалося, про щось міркувала. Переводила очі з мене на нього й назад, а тоді несамохіть зробила крок уперед.
Руками вона прималювала кулю собі до живота. Я зацікавилася — а їхні легенди про хижих кровопивць нічого не говорять про це? Чи не може вона чого-небудь знати про істоту, яка зростає в моєму нутрі?