Крім загальних вказівок-інструкцій для похідних груп, окреме місце зайняли перестороги не дати себе втягнути до будь-яких протиєврейських чи протипольських виступів і не допустити до них, бо наше завдання: боротьба за самостійну державу. Ці перестороги скоро виявилися дуже актуальними, бо ґестапо відразу почало в Україні організувати терор проти польського населення і протиєврейські погроми, до яких, завдяки дисципліні українського населення, не дійшло.
З вибухом воєнних операцій на Сході почалася політика ОУН — політика «доконаних фактів». Це йшло спершу тим легше, що вся увага ґестапа була звернена на роботу «Українського Національного Комітету», оскільки в ньому були об'єднані всі політичні відтінки української думки, а головною силою, на яку він спирався, була ОУН. Це полегшило рух похідних груп під кордон і його перехід, бо поліції навіть не снилося, що поза акцією комітету, в якому організаційний апарат був дуже заанґажований, рівнобіжно йде друга акція, що своїм засягом і наслідками далеко перевищує першу.
В першій лінії німецьких військ пішла, нелегально перейшовши міст у Ярославі, головна група ОУН, яка «змобілізувавши» біля самого Ярослава совєтське вантажне авто встигла прибути до Львова 30 червня 1941 р., тобто в перший день після виходу з міста червоної армії, і ще того самого дня, під вечір, на зборах громадян у приміщенні централі «Просвіти», а опісля через захоплену радіостанцію, проголошено перший і рішальний в українськонімецьких взаєминах того часу «доконаний факт» — державну самостійність України.
Інші політичні групи оцінюють цю справу, виходячи з партійних розрахунків, з легковаженням, а то й негативно, мовляв, проголошення не було серйозне. Проте з історичного становища це був один з вершків вияву боротьби українського народу за державне існування. Другим вершком була організація УПА (1942 р.) і третім — створення УГВР (1944р.). Коли б ОУН не зважилась на одну і другу дію, в українській історії того часу була б прогалина, а українська земля була б тільки і виключно об'єктом бою чужих сил за оволодіння нею.
Виключну відповідальність організації за проголошення самостійности, може, занадто і непотрібно зазначено самою формою проголошення: декрет (до речі, тоді і пізніше неприсутнього в Україні тодішнього провідника ОУН Ст. Бандери) не був щасливою формою проголошення відновлення самостійности, врахувавши, що за самостійністю стояв весь український народ і що присутні під час цього акту громадяни беззастережно підтримали б ідею самостійности і без цього декрету. Носієм бо державної волі є не якась одна політична організація, а вже зовсім не її голова, а весь народ, і з цього погляду форма проголошення, яку підтримав, коли йдеться про суть, весь український загал звільненої від совєтських військ України, була невідповідна.
Проте в перші дні ніхто не зважувався критикувати проголошення ні з погляду фактичного, ні формального, бо всі були заскочені і вірили, що це сталося за згодою німецького командування і уряду. Так проф. В. Кубійович урочисто повідомив працівників УЦК в Кракові про проголошення відновлення самостійности, яке він почув через радіо, і ні йому, ні його співробітникам не впало на думку твердити тоді, що справа не є серйозна. Також і фракція ОУН полк. А. Мельника склала через пп. Рогача і Бойчука на мої руки заяву льояльности своєї групи перед тимчасовим урядом.
Все це, як пізніше виявилося, було великою мірою диктоване думкою, що проголошення і передача цієї вістки через радіо зроблені за згодою німецького уряду. Настрої змінилися, коли всі побачили, що німці не підтримують ідеї самостійности України. Вже присутній випадково на зборах громадян у «Просвіті», як представник німецької армії, проф. Г. Кох публічно заявив після проголошення (і в цей спосіб, мабуть, урятував свою голову), що війна ще не закінчена і що з всякими політичними плянами українці повинні зачекати на остаточні вирішення Гітлера. Це дуже занепокоїло присутнього на зборах, тоді вже єпископа, Й. Сліпого, що негайно почав мене допитувати, що така мова означає. Довелося йому і пізніше створеній з ініціативи організації Українській Національній Раді, під головуванням д-ра Костя Левицького, вияснювати політику доконаних фактів, яку здійснює ОУН.
За кілька днів після звільнення Львова від червоної армії появились у Львові відділи таємної німецької поліції (ґестапа) і представники нацистської «служби безпеки» (зіхергайтсдінст). Спочатку на перший плян у поборюванні української визвольної політики виступила німецька «служба безпеки», окремий розвідчо-інформаційний нацистський апарат, щось в роді ґестапа, тільки без екзекутиви. Представники цієї «служби безпеки» зажадали від провідних членів ОУН відкликання відповідним актом відновлення державности і вичекання з політичними вирішеннями до кінця війни. Ця вимога була відкинена, і в наслідок цього був заарештований ґестапом Я. Стецько, як голова уряду, і мґр. Р. Ільницький, як відомий організатор національного комітету в Кракові.
Не зважаючи на це, низові державні органи були далі організовані; на зборах громадян, за ініціятивою ОУН, що всюди відновила свою організаційну мережу, були створювані обласні, повітові і місцеві управи. Так державна адміністрація була встановлена на всіх західніх українських землях, з Житомирською і Кам'янець-Подільською областями включно. Згаданий проф. Г. Кох, зустрівшися зі мною через кільканадцять днів після проклямації самостійности, заявив, що він об'їхав усю Західню Україну і всюди застав при праці органи місцевої влади, яка успішно втримує лад і безпеку, і з цього приводу висловив українцям признання.
З ініціятиви ОУН була відновлена українська кооперація: Центросоюз, Центробанк, Маслосоюз. Цікаво, що управа міста Львова, покликана організацією, і обласні та повітові управи в Галичині були визнавані німецькою владою ще довго до остаточного перебрання адміністрації органами т. зв. Генерального Губернаторства. Але в Житомирі і Кам'янці-Подільському гестапо розправилося з обласними і міськими управами жорстоко: голови цих установ були публічно повішені.
Не зважаючи на ці перешкоди, українська адміністрація доконала багато до часу перебрання влади німцями. В багатьох містах було налагоджене постачання (картковою системою), були направлені пошкоджені мости, пущені в рух поїзди, починала працю пошта та інші органи адміністрації.
Окрему проблему творило питання ладу і безпеки. В перші дні своєї появи в Україні ґестапо почало підмовляти шумовиння до протиєврейських і протипольських погромів. Одначе українська поліція в зародку ліквідувала спроби шумовиння, ладного з дозволу окупаційних чинників пограбувати. Вистачало появи поліційної стежі, одного пострілу перестороги, і шакали воєнного часу розбігалися. Не вдалося ґестапові розпочати і протипольський терор українськими руками; тоді воно само взялося до розстрілів, у висліді яких був знищений у Львові ряд видатних лікарів-поляків.
Після спаралізування діяльности уряду провідні члени ОУН вирішили на окремій ширшій нараді підготуватися до переходу в підпілля у випадку дальшого неприхильного ставлення органів німецької влади. Одначе з свого боку організація не прагнула до дальшого загострення відносин, полишаючи німецькому урядові відповідальність за долю дальших українсько-німецьких взаємин. А був це час, коли ґестапо ще не гуляло по Україні, коли заарештовані члени підпілля на Сході були тільки відсилані на захід, коли вся підлість плянів Гітлера ще не була відома. В цей час у проводі була думка, що, може, в рамках німецької воєнної окупації вдасться, як це було за часів Центральної Ради, розбудувати на соборній базі силу, якою можна буде вдарити у вирішальний момент. Похідні групи перебували тим часом у дальшому марші на схід, і організація проникала на чимраз ширші простори, розгортаючи політично-виховну роботу.
При цьому стані речей ведення справ уряду впало на мої плечі як заступника голови. Всі члени уряду, що були рівночасно членами ОУН, не перебували у Львові, виконуючи в терені організаційну роботу і потроху ховаючись від можливої, але небажаної зустрічі з ґестапом. Доводилося самому вирішити, як формально поставити справу уряду після того, як стало відомим неґативне ставлення до нього німецької влади. Мої розмови з деякими членами уряду, що не належали до ОУН, виявили, що майже всі вони були переслухані німецькою «службою безпеки»; при цьому вони ухилялися (наприклад, колишній член радикальної партії з Тернополя, тепер на еміграції, д-р Лисий) переповісти зміст цього переслухання і особисту поставу під час нього.