Вантаж літака складався з кількох туго набитих поштових лантухів, різних дерев'яних ящиків і дешевої цинкової домовини, в якій були останки офіцера з гарнізону Вілья-Сіснероса. З волі сім'ї покійника везли, щоб поховати в іспанській землі. Коло домовини стояли дві обплетені сулії.
Лаурєнц пам'ятав: гаяти не можна ні хвилини. Рано чи пізно пілот або механік неодмінно виявлять зникнення бортрадиста. Він наліг на один з ящиків і відсунув його до дверей. Щоб надійніше забарикадувати доступ до багажного відсіку, спробував підтягти другого — ящик виявився не під силу.
Він надягнув парашута і одчинив люка. Сильний потік повітря мало не збив його з ніг. Літак захитало. Зараз вони сполошаться, подумав, з острахом дивлячись у моторошну безодню. Не стрибка боявся Лаурєнц. Парашут був німецького зразка, добре відомий йому. На ньому він стрибав чотири рази, ще навчаючись у авіашколі. Страшнувато було при перших двох стрибках, при четвертому він навіть відчув своєрідне задоволення. Одначе тепер він вагався. «Без води я тут пропаду», — подумав він і пошукав очима місцину хоч з найменшими ознаками життя. Не видно ніде ні білих бедуїнських наметів, ні рухливого ланцюжка каравану, ні зеленого острівця оазису... Всюди піщана жовтизна, лише де-не-де жалюгідні пустельні рослини.
З кабіни долинали голоси, глухе туркотіння двигунів. Погляд Лауренца ковзнув по багажному відсіку, затримався на двох суліях. Вино? Дві посудини по п'ятдесят літрів! Вони не належали до офіційного вантажу. Морілья дешево купив їх у власника буфету в аеропорту Вілья-Сіснероса.
Лаурєнц не гаяв ні секунди. Він розпоров поштового лантуха, спорожнив його, а обмотати ним одну з тих сулій було вже неважко. Та коли він почав обв'язувати тверду, наповнену рідиною ношу, позаду щось тріснуло. Це Менуда з механіком, що прибіг з кабіни на допомогу, виламали двері. Фред Лаурєнц кинувся до зяючого отвору, але комендант випередив його і в наручниках навалився на нього. Обидва гепнулися на хистку підлогу. Менуда пальцями обхопив шию в'язня, а механік водив револьвером, прицілюючись.
Лаурєнц задихався. Щосили штовхнув кулаками під бік свого ворога, але Менуда не розчепив пальців. Ніби врослі один в одного, вони покотилися до відкритого люка.
— Обережно! — скрикнув механік, та було запізно. Менудині ноги послизнулися на металевій обшивці підлоги, і струмінь повітря підхопив їх.
Широко відкритими очима припав механік до круглої шиби, але не побачив нічого.
— Чорт забирай! — лайнувся Морілья, що саме з'явився в дверях кабіни. Він відразу збагнув ситуацію. Піднявши угору руки в кайданах, сказав: — У того типа ключі! Зачини нарешті люк! Адже протяг.
Механік узявся зачиняти люк, а Морілья подався в пілотську кабіну. Кількома словами розповів пілоту, що трапилося. Той кинув погляд на висотомір і зневажливо скривився.
— Три тисячі двісті. Мокрого місця не зостанеться,— промовив він сухо.
Обидва пасажири однаково не обходили його. І все-таки він перевів машину в штопор і зменшив висоту. Зайшов механік. Три пари очей визорювали крізь лобове скло. Морілья і механік одночасно помітили сніжно-білий купол парашута, що опускався на землю.
— Диявольське насіння! Той тип таки спекався коменданта,— мовив механік і вийняв револьвера. Звівши курок, він схвильовано звернувся до пілота: — Спустися ще. Я розстріляю його.— Він виставив руку з револьвером з кабіни.
Пілот байдуже похитав головою.
— Занадто швидко падає... І без гвинтівки нічого не вдієш, хлопче. Та й навіщо? Там, унизу, він довго не протягне. Поглянь на карту. До найближчого джерела добрих сімдесят миль. Пройти їх без компаса і карти — ф'ю!
— А якщо ми сядемо? — Морілья теж не спускав ока з білого гриба.
— На другу позапланову посадку не вистачить пального. А окрім усього, я не хочу поламати ходулі нашому птахові. Передай-но по радіо про все. Хай у Мадріді господарі замовлять обідню за свого райського сторожа і його грішну вівцю.
Морілья-Акула покірливо надягнув скутими руками навушники.
Тихенькою пісенькою здається Фредові шелестіння напнутого купола. Він дибиться услід літакові, що зникає у скляній бані неба. Земля все ближчає і ближчає. Після шаленого збудження до Лауренца прийшов спокій. Там, унизу,— воля. Воля! Самотність, спрага, муки чекають так на нього, але це не лякало його. Він звик до скрутного життя. Пустеля буде для нього чесним супротивником, перед яким він не беззахисна жертва. Так міркував Фред, забувши моторошний крик Менуди.