Відколи Ель Параїсо став тюрмою для довічно ув'язнених, лише один відчайдух наважився на втечу з цього пекла. Погоня не натрапила на його слід, але третього дня втікач повернувся сам, знесилений, напівбожевільний від спраги. Доля змилостивилась над ним,— він знайшов оазис, уникнувши неминучої смерті в піщаному морі Сахари.
Номер шістсот другий краще підготувався до згубного шляху через пустелю. Однієї ночі він витягнув з віконного прорізу грати, які поступово розхитував протягом багатьох днів, і спустився на мотузці, сплетеній ним із подертих на смужки рисових мішків. Мав при собі саморобний компас, повний бурдюк води і тижневий запас харчів. Тільки п'ятого дня вершники на верблюдах спіймали втікача. По десять канчуків за кожен день отримав він за наказом Менуди. Та марно сподівався комендант почути від в'язня стогін. Шістсот другий ні пари з вуст, хоч кров юшила з понівеченої спини. Під час другої втечі його спіймав патруль. Цього разу комендант вигадав катування гієнами. В успіху цього задуму він не сумнівався і тепер, коли вслід за лікарем йшов до лазарету.
Чоловік, який у тюремній книзі значився під номером 602 як Гуннар Йоренсен, лежав на голих нарах горілиць, нерухомо, наче мертвий. Він бачив високо-високо над собою зелене скляне склепіння, з якого, мов очі, вп'ялися в нього дві яскраво-червоні цяточки. Вони переслідували Йоренсена. Як тільки міг, він силкувався одірватися од них. Нарешті спробував звикнутись з видінням — цяточки враз набрали іншої форми. Їх неначе надрізали невидимими ножами, і вони двома парами насмішкуватих губ одночасно заговорили різними голосами:
— Гуннар Йоренсен, ти винен у вбивстві шести солдатів регулярної армії нашої країни,— сичали вони,— винен в організації бунту, винен у оскверненні церкви... винен у саботажі... винен у грабунках... винен... винен... винен!
Видіння наближалося. Ось він бачить, як виблискують гострі зуби, як тіпаються чорні морди, як капає слина із пащ гієн...
Звівся в нестямі, але хтось сильний вхопив його за плечі й поклав. Скляне зелене небо впало на нього. Видіння зникло. Обличчя, шию, груди обдало освіжаючою прохолодою. М'язи розслабились. Дихання стало глибшим і рівномірним.
— Очунює! — виразно почулося поруч.
Він поволі розплющив очі і втупився в білу стелю. По хвилі зринула свідома думка: «І цього разу виборсався. На тому світі білих стель немає».
— Ну, шістсот другий! Ти й досі занадто гордий, щоб до кінця скоритись мені? — спитав Менуда і всміхнувся.— Може, тобі так сподобалися мої смугасті друзі, що ти захотів потрапити до їхнього раціону? До жилавого м'яса вони дуже ласі.
Чоловік на нарах мовчав, але не від покори. Язик — мов сухий лист. У зашерхлому горлі різало. Погляд його блукав по незатишно обладнанім лазареті: голі білі стіни, двоє загратованих вікон. У кутку — дерев'яне розп'яття. Ще двоє нар стояли порожні. В Ель Параїсо рідко кого лікували. Хворі вмирали в камерах. Погляд в'язня зупинився на бідончику, з якого лікар дав йому щось випити, повертаючи до притомності. Коли ковтав, у горлі пекло вогнем.
— Води!
Лікар поглянув на коменданта. Той на знак згоди опустив повіки й так застиг, а коли лікар з бідончиком у руці вийшов, підступив до нар.
— Слухай уважно,— стишено мовив.— Тобі пощастило... У святому письмі сказано: треба чинити добро. Тебе не будуть бити, не кинуть на розтерзання гієнам, хоч для них це була б велика радість, не залишать тебе з бурдюком солоної води в піщаних дюнах — і все це доти, доки я бачитиму тебе на колінах. Зрозумів? На колінах. Під час переклички, на роботі, у твоїй норі. Тільки-но я з'явлюся, ти падаєш на коліна. Ясно? А як тобі остобісіє таке плазуче життя, тоді можеш устати переді мною. Обіцяю, що тоді до вічності тобі лишиться всього два кроки. Трохи неприємно, можливо, зате відразу. Ну, спробуй. На коліна!
Їхні погляди зустрілися так, ніби силою помірялися. В очах в'язня блимнув страх. Він добре зрозумів погляд Менуди. На шістсот другого дивилася смерть.
Невільник уже досить добре знав коменданта й усвідомлював, що іншого виходу йому нема. Залишалось одне — плазувати, якщо хочеш дожити до завтра. «Але ж ти не зможеш жити, як собака,— волало його сумління.— А кому буде користь із твоєї смерті,— відповідав розум.— І що ж би тоді сталося з людством, якби кожен принижений отак розлучався з життям, як із порваною сорочкою?»