— У мене є дещо краще.
Пішла до саквояжа, що стояв біля ліжка, дістала з нього бляшану скриньку. Зверху на скриньці у білому колі намальований червоний хрест. Зацікавлено стежив німець, як Марга готувала укол. Вона взяла маленьку ампулу, в якій містилася світла рідина, надбила її.
— Морфій,— сказала Марга. Зтягуючи поршнем ліки з ампули, вона одночасно пильно дивилася на поділки ампули.— Коли він прокинеться, ми вже будемо в Орані. Заголи йому руку, будь ласка.
Лауренц засукав рукава легіонерового мундира до плеча. Марга вихлюпнула трохи морфію на підлогу, потім рвучко штрикнула шприцом непроханому гостеві вище ліктя.
— Ефіру немає. Буде маленьке запалення.
— А якщо готель оточено? Марго, він говорив про якусь пастку.
— Він зайшов сюди сам, а це не говорить про якусь велику операцію.— Вона зупинила задуманий погляд на непритомному.— Одначе вони його шукатимуть.
Марзі Перо не було потреби симулювати збентеження. Появи легіонера не передбачала укладена нею з капітаном Сервеном угода. Його обіцянка не створювати жодних перешкод їхньому з Лауренцом відльоту коштувала їй недешево, і зараз вона не мала підстав запідозрювати офіцера секретної служби в недотриманні свого слова. І все-таки цей легіонер, здається, докопався до її планів, що досі так вдало реалізувались. На відміну від Лауренца Марга дуже добре зрозуміла суть слова «пастка». Як вчасно вона завдала удару, хоч на думці було убити його. Тільки присутність Лауренца завадила послати йому кулю в лоб чи ввести смертельну дозу морфію. Утікач довіряв їй. Він подобався їй більше, ніж чоловіки, яких вона досі знала. Цей не був дипломатом, ні контрабандистом, ні офіцером чи агентом. З ним вона вперше відчула повагу до свого супротивника. Цей чоловік діяв не заради якоїсь особистої вигоди. Не жадав він ні багатства, ні кар'єри. Їй було дуже цікаво грати роль закоханої, стежити за його внутрішньою-боротьбою між бажанням і обов'язком, і в цій грі вона використовувала весь свій досвід, усі свої принади, "щоб побороти його вагання. Перебуваючи в його обіймах, вона тішилася своєю перемогою. Як і для нього, так само і для неї були хвилини, коли вона забувала про свою мету. Лише коли він засинав поруч, а навкруги над пустелею западала глибока нічна тиша, вона бралася за своє ремесло. Вперше тоді до неї прийшло відчуття, що вона робить це проти своєї волі. Після тої спільної ночі вона мала ретельно захований клаптик цигаркового паперу, на якому було списане татуювання з його п'яти. Тепер їй залишалася найважча частина завдання. І все залежало від того, щоб у німця не збудилася підозра.
— За годину світатиме,— сказала Марга.— Нам не можна гаяти часу.
— А з ним що?
— Покладемо його в ліжко. Скажемо портьє, щоб розбудив нашого гостя перед обідом.
Лауренц посміхнувся. Підійшов до тумбочки й узяв бритву, яку йому купила Марга, прибувши в Тімімун. У стінному дзеркалі він побачив скоцюрбленого в кріслі легіонера й на мить замислився. Звідки, власне, він дізнався, як звати Маргу? Номер їхньої кімнати? Звичайно, портьє всі базіки. Але чому він прийшов сам?
— Швидше, Фреде,— квапила нетерпляче Марга.— Ще хвилина —і може бути запізно.— Вона підійшла зовсім близько до нього й поглянула в очі, її погляд відбивав щире занепокоєння, стурбованість.
Літак, біплан італійського виробництва, летів дуже низько. Незграбний алюмінієвий фюзеляж блищав на сонці, як розплавлене олово. Стрілка виміру висоти коливалася між цифрами 170—180.
У невеличкій кабіні всього два місця, Марга сіла біля пілота, а Лауренц абияк примостився у багажному відсіку поміж валізок і різних тюків. Він бачив лише їхні голови, що стирчали поверх спинок крісел, і смужку блакиті. Марно було заводити розмову, мотор глушив голос.
На третій годині льоту пілот ураз занепокоївся. З північного заходу темно-сіра завіса затулила небо. Сильні пориви вітру захитали машину. Внизу над пасмами дюн знялася піщана круговерть. Пілот нервово заклацав кнопками рації. Довкола вже клубочилися хмари, вітряні шквали сильнішали. Пілот нарешті зв'язався із наземною станцією. По хвилі він повернув голову до Марги і закричав, пермагаючи виття мотора:
— Грозовий фронт! Аеропорт в Орані не приймає. Полетимо в Мансуру.
Він підсунув їй карту. Вона відшукала це місто поблизу марокканського кордону, Від Орана приблизно сто п'ятдесят кілометрів. Звідти до портового міста вела залізниця і добра дорога.