Він повільно зліз зі стола. Дуло пістолета поверталося за ним.
— До стіни! — наказала вона.
Але він ще вагався; перевів погляд на її ноги й насупився.
— На тобі кров,— мовив він.— Скло...
Лише на мить Лауренц відвернув її увагу, але цього вистачило. Він кинувся до неї і ребром долоні вибив з руки пістолета. Зброя, описавши дугу, впала збоку. Марга болісно зойкнула, але боронитись уже не могла, бо він міцно схопив її за плечі. Тоді вона сильно вдарила його коліном під живіт. Перемагаючи гострий біль, він заволік її у ванну, миттю защіпнув двері і, вхопившись за живіт, гепнувся на стілець. «Диявол! Ця кличка пасує їй»,— люто подумав він.
Минула довга хвилина, поки він зміг устати. Спершу спалив на вогні запальнички той папірець із формулою, потім натягнув на себе ще мокрий одяг. Задумався. Що ж далі робити? З ванної не чулося ані звуку.
«Негайно треба тікати звідси»,— подумав він. Грошей у саквояжі вистачить, щоб дістатися до Орана і там перебути якийсь час. У кожному порту світу, вірив він, є товариші, готові допомогти йому. Їх треба лише знайти. Але що робити з Маргою?
Над цим довелося помізкувати. Чим довше думав, тим чіткіше вимальовувалось йому два варіанти вирішення цього питання. Жінка ця знає, що він комуніст, що єдиним місцем втечі вибрав Радянський Союз. Залишати її тут замкненою немає рації. Хоч рота їй заткни і зв'яжи, однаково щонайпізніше через кілька годин її звільнить хтось з прислуги готелю. Скориставшись місцевим телефоном, вона викличе цілу зграю гестапівців і франкістів, і ті кинуться по його свіжому сліду.
«Може, вбити її»,— подумав Лауренц. Але, глянувши на двері ванної, він жахнувся. Хоч у такій ситуації було не до сентиментальних почуттів, проте не міг він так просто позбутися вражень, що запали йому в душу. Її посмішка, блиск сірих очей, години ніжності, ніколи ще не звіданої,— усе це жило в ньому, хвилювало.
Ні, цього він не вчинить, признався собі. Отже, залишається другий варіант. Треба тягнути її з собою доти, доки сам не опиниться в безпеці. Головне, не дати їй змоги поінформувати свого хазяїна. Віднині півцентнера нітрогліцерину ляже в його речовий мішок.
Він дістав із саквояжа бляшану скриньку з червоним хрестом, взяв у руку пістолета і обережно відчинив ванну. Марга сиділа навпочіпки і змивала зі стегна кров. Очевидно, вона порізалась склом, коли упала у ванній на підлогу. В її очах не було ненависті.
— Послухай, Фреде, я так собі гадаю,— почала вона цілком щиро,— що ми підходимо одне одному. У мене є пропозиція...
Він перебив.
— У мене також.— І простяг їй скриньку.— Таку саму дозу, як легіонерові. Зробиш укол сама собі чи, може, мені доручиш? Правда, я на цьому не дуже розуміюся, можу зробити боляче.
— Допустимо, що ми вилучимо з гри іспанську поліцію і гестапо. За напис на твоїй п'яті ми одержимо від англійців силу грошей,— сказала вона.— Десь в іншому місці цієї смердючої землі ми влаштуємо своє життя і забудемо про все.
В іншому місці землі? Чи про своє особисте щастя в якомусь закутку думає він? Ні. Однаково, в Англії чи Франції, в будь-якій капіталістичній країні табун буде смертельною загрозою для людства. Існувала лише одна країна, де цю зброю не будуть використовувати для підкорення інших народів. Якщо вдасться доставити формулу в Радянський Союз, то нацисти програють битву. Вони не зважаться застосувати її.
— Бери! — він подав їй скриньку. Якусь мить Марга наче завагалась, проте взяла. І раптом відчула всю свою вину і нікчемність перед цим чоловіком. Відчула, що він важить для неї набагато більше, ніж гроші, ніж навіть її собаче життя. Її пропозиція була для неї містком у новий світ, світ, де не буде ненависті й смерті. Вона не розуміла, що душа цієї людини для неї закрита. Та лють і гнів уже знову спалахнули в ній.
Фред стежив за кожним її рухом. Дощ за вікном вже перестав. У кватирку впав жовтий сонячний промінь, її тіло знову заблищало шовком, але тепер він не помічав цього.
Розділ XIII
Північний вітер напнув білі вітрила яхти «Ангіла де мар», яка, взявши курс на південний схід, пливла у відкрите море. Граційний, нахилений уперед форштевень краяв невисоку хвилю, збиваючи пінисті бурунці. На даху каюти в затінку найбільшого вітрила куняли в шезлонгах два чоловіки. Третій шезлонг, що стояв поруч, був порожній. Полковника Саласона матрос покликав у радіорубку. «Ангіла де мар» належала його братові Родрігесу, який тримав одинадцять будинків для винайму у Мадріді, і, будучи членом американо-іспанського акційного товариства, щорічно загрібав дванадцять тисяч доларів за андалузьке олово і ртуть, а наймитам у своїх двох маєтках видавав денну платню, що дорівнювала приблизно тридцятьом німецьким пфенінгам.