В чужому місті він важко орієнтувався. Брів вузькими провулками, які відгонили гнилизною. Над водостічними канавами здіймалися рої мух. Потім Лауренца захопило вируюче людське море базару, де арабські шевці, ковалі, лимарі, кравці вихваляли свої вироби. Два, наповнені рибою, візки вказували йому напрямок до порту.
За вікном бістро в повітрі велично розмахували стрілами крани. Крізь відчинені двері чулося завивання сирени на пароплаві, надтужне поскрипування каната, лайка десятника.
«Треба спробувати»,— думав Лауренц. Відпив чорної кави, потім устав і пішов до гравців у доміно. Чоловіки глянули на нього між іншим, але жоден не сказав ні слова, їх цікавила тільки гра. З кухля, в якому зійшла світла пивна піна, впало кілька краплин на витерту поверхню стола. Лауренц змочив у пивних краплинах пальця і біля вивершеної недопалками попільнички намалював, ніби в задумі, серп і молот.
Вантажники припинили гру. Спершу вони подивилися на малюнок, потім на іноземця. Поволі з їхніх облич зійшла байдужість. Вони заговорили між собою і запитали його про щось, але він не розумів.
— Я німець,— сказав він.— Емігрант без паспорта. Комуніст, розумієте?
Чотири руки потяглися до нього. Чотири розуміючих посмішки.
— Ернст Тельман? — Один з портових робітників закачав рукав сорочки аж до плеча. Вище ліктя на мускулистій руці відкрилося татуювання — радянська зірка.
Товстун за прилавком притишив радіо і зацікавлено спостерігав за ними. Один з портових робітників перекинувся кількома словами зі своїми друзями. Татуйований кивнув головою. Він підвівся і, по-дружньому поплескавши Лауренца по плечу, повів його до виходу.
Йдучи провулками й задвірками порту, татуйований говорив без угаву. Він так розмахував руками, ніби відганяв рій кусливих ос, його не турбувало те, що німець не розумів ні слова. Він базікав, жестикулював, вітався з перехожими, знайомими чи друзями, доки не прийшли до довгого пакгаузу. Перед відчиненими ворітьми він склав долоні рупором і гукнув:
— Гюставе! Агов, Гюставе!
З пакгаузу виринув чоловік. Очевидно, це завідувач складу або писар. Одягнений був у дешевий фланелевий костюм, а його плечі — не ширші ніж у дванадцятирічного хлопчика. Блідість обличчя ще більше підкреслювала чорна оправа окулярів. З нагрудної кишені стирчали два кольорові олівці. Він перекинувся кількома словами з татуйованим і махнув рукою обом, щоб ішли за ним. У своїй убого обставленій комірчині він запропонував їм сісти на перекинутому ящику. «Віа Тангер» було намазюкано на дошках.
— Мене звуть Гюстав Дево,— мовив він. Було помітно, що йому дуже важко дається говорити по-німецькому.— Ми повинні тобі допомогти? Тоді повиймай усе з кишень і поклади ось сюди.— Він показав на другий ящик.
Лауренц вивернув усі кишені. Дево прискіпливо оглянув речі: складаний ніж, пістолет, гребінець, ключі від валіз, сигарети, запальничку і пачку грошей.
— Партійний квиток є? — спитав він спокійно.
— Нема.
— Це добре,— мовив Гюстав.— А то до нас у Марселі прийшов один, що, крім квитка, мав навіть концтабірний номер на руці, а згодом виявився шпиком. Нумо, розказуй, що нам треба знати.
Лауренц розповідав без зайвих слів. Він почав із того, як його судив іспанський військовий трибунал, потім говорив про помилування і катівню в Ель Параїсо. Скупо згадав про муки, яких довелося зазнати під час утечі через пустелю. Натомість він докладно змалював свою зустріч з Маргою Перо, те, як виявив у ній іспанського агента.
— На мене полюють нацисти. Вони знають, що я замишляю. Якщо мені вдасться потрапити до Радянського Союзу, то для нацистів це означатиме мало не програну битву. Але сам я безсилий щось удіяти, розумієш?
Гюстав кивнув головою.
— Тобі не здається, що ти завдав Гіммлеру забагато мороки? Адже є ще десятки тисяч німецьких товаришів, з яких він не зводить ока. Напевне, має особливі причини на те, коли посилає в пустелю ту бабу.
— У них є така причина,— повагавшись, сказав Лауренц.
Гюстав уважно подивився на нього.
— І ти хочеш про неї говорити?
— Ні.— Лауренц затнувся. Хоч він ще не був у безпеці, але мета його втечі здалася зараз такою близькою. Він знайшов друзів і тепер уже був не самотній. Один з принципів нелегальної роботи звучав: інформувати товаришів тільки про те, що їм необхідно знати. З цієї точки зору не було потреби розкривати їм таємницю табуну. З іншого боку, Лауренц мусив рахуватися з тим, що в ці години хазяї Диявола, безсумнівно, вже знають про крах свого підступно вимізкованого плану. Вони вживатимуть усіх заходів, щоб таки зберегти свою страхітливу таємницю. Один-єдиний влучний постріл — і уста людини, обізнаної з цією таємницею, замкнуться навічно. І це враховував у цю мить Лауренц. До свого «ні» він додав: