— Якщо ж зі мною щось станеться, то на моїй п'яті ви знайдете татуювання. Доставте той напис на радянський корабель. Хай вони вдома покажуть його своїм хімікам і скажуть їм, що це придумали нацисти.
— Ліпше ти сам це зробиш,— мовив Гюстав.— Ховай свої речі. Тільки цю штучку залиш.— Він поклав руку на пістолет.— В Алжірі за це дають п'ять років. Про Диявола ми самі подбаємо.
Він перекинувся кількома словами з татуйованим, а потім знову звернувся до Лауренца:
— Покажи Віктору кімнату, що ти найняв... Завтра вранці о шостій з'явишся сюди. Тобі пощастило. Біля другої пристані вже понад тиждень стоїть «Радіщев». Щось поламалося в машині. Старенька посудина, але тобі однаково. У всякому разі, він завтра з вантажем вирушає в Одесу. Салют! Отже, до завтра! — Він подав німцеві руку.
— Дякую, товаришу,— сказав Лауренц. Він потиснув простягнену правицю обома руками.— Дуже дякую за все.
Гюстав засоромився.
— Навіщо Так?— спитав він навіть трохи роздратовано.— Ми ж одна сім'я! Дуже велика сім'я!
— Сім'я? — Віктор також зрозумів це слово.— Ми усі — одна велика сім'я,— сказав він по-французькому, тицьнувши пальцем на Лауренца, Гюстава і на себе, засміявся і потяг німця до дверей.
У вузькому неосвітленому провулку вирувало життя. Біля темного входу в будинок сиділи кілька жінок і розчісували вовну. З вікон линув стук верстатної ляди. У вуличному бруді гралися дітлахи. Стара, вгорнена в лахміття жінка простягла руку до двох чоловіків, які проходили мимо, і попросила милостиню.
Перед будинком, у якому Лауренц залишив свою полонянку, Віктор Вальє зупинився. Він оглянув ветху стіну, потім окинув поглядом німця і похитав головою. Темними сіньми вони дійшли до сходів. Позаду них обережно відчинилися двері. Огрядна хазяйка подивилася їм услід і скорчила гримасу.
Лауренц уставив ключа в замок і спробував повернути його. Він точно пам'ятав, що двері замкнув. Зараз вони були відчинені. Вранці він двома ковдрами закутав Маргу й обв'язав так міцно, що навряд чи могла вона сама звільнитися. Одначе кімната була порожня. На ліжку лежали зім'яті ковдри, шматки порізаного мотузка.
Для Лауренца це було наче грім з ясного неба. Не інакше, як хтось допоміг Дияволу. Може, вертався той шофер? А ця нечепурна баба, що вишпиговувала їх, чи міг він на неї покластися? Що ж діяти? Задумано ступив кілька кроків до вікна, але Віктор ураз схопив його за руку, щось похапцем сказав і потягнув у коридор.
Лауренц утямив лише єдине слово — поліція,— і йому відразу стало ясно, чого хоче Віктор. Марта могла повернутися сюди або принаймні направити своїх помічників. Тож геть звідси, поки не пізно!
Вони збігли сходами вниз. У коридорі шлях їм заступила товстотіла хазяйка. Голосно лаючись, вона нізащо не хотіла випускати обох з будинку, Віктор, сердячись, поліз рукою у кишеню. Лауренц збагнув, про що йшлося. Хазяйка вимагала грошей. Віктор подав їй жменю монет і банкноту. Вона заховала їх, але дверей не відчиняла.
— Ця падлюка намагається нас затримати,— сказав Лауренц і відштовхнув її вбік. Жінка зарепетувала, мовби її різали. З коридора долинули голоси.
Віктор смикнув за клямку. Двері виявилися замкненими.
— Альон, мон камарад![8] — Віктор показав рукою в протилежний бік, і вони побігли. Сіни круто завертали правобіч і виходили на подвір'я. За два кроки до порога перед Лауренцом виринув поліцейський, загородивши дорогу. Він лапнувся рукою за кобуру і одночасно засюрчав у свисток, мов навіжений. Лауренц зіткнувся з поліцейським і одскочив од нього. Та Віктор не панькався з переслідувачем. Він повалив його додолу.
— Ен аван![9]— гукнув Віктор осмілілому німцеві і показав на мур метрів два заввишки.
В будинку загупали кроки. Портовий робітник зчепився з поліцейським, вирвав у нього зброю і викинув.
«Він хоче затримати мого переслідувача»,— здогадався Лауренц, видряпався, мов кіт, на мур і стрибнув у смердючу, воду каналу, оточеного високими стінами будинків. З широких глиняних труб сочилася гидка каламуть.