Лауренц поплив за течією. Приблизно через триста метрів помітив проріз у стіні. Кілька вузьких виступів вели на невеличкий майданчик. Він обережно піднявся ними нагору. Між бетонними стовпцями були натягнені! шворки, на яких сушилася білизна. Десь плакало немовля. Лауренц витер мокре волосся і поволі пішов.
«Пристань дванадцята,— подумав він.— «Радіщев». Здається, так називається судно».
Сімнадцятирічний Володя Матвійчук із Скадовська, наймолодший матрос команди «Радіщева», стояв, зіпершись на поручні. Він курив і напівтужливо, напівсердито дивився на набережну. Там, думав він, за тими повітками, штабелями й довгими складами, де покручені провулки портового кварталу, наче поліпові щупальця, вросталися у набережну вулицю, там чекає на нього світ великих пригод. То було його перше плавання по той бік Босфору. Досі він тільки у снах бачив прокурені матроські шинки, в яких екзотичні красуні перед вайлуватими гостями виконують танець живота. У мріях він часто з піратами пив віскі, не раз вигравав у них їхніми ж значеними картами й бився за палких дівчат. Внизу, на набережній, для нього починався той небезпечний, різнобарвний світ, про який після третьої чарки заводять розмови матроси у клубах Одеси, Севастополя, Ростова. А насправді?
Правда, двічі він разом із групою сходив на берег, їх водив замполіт. Побували в африканському музеї, оглянули мечеть, виїжджали до лісу, де ростуть коркові дуби, на виноградники. Оце й усе. Вечорами тільки старшим матросам дозволялося гуляти по Місту. «Вночі тут никають великі хижі коти, а для такого курчати, як ти, це дуже небезпечно»,— сказав боцман і призначив його вартувати на палубі.
«Хай він западеться, цей Оран»,— подумав Володя і виплюнув недокурок у чорну воду.
Набережною дуже швидко мчали два автомобілі. Матвійчук побачив, що вони зупинились навпроти пристані. З десяток поліцейських вискочило з машин і заквапилися у його бік. Не інакше як на «Радіщев» прямували вони. Біля цієї пристані не стояло більше суден.
Володя злякався, подумки спитав себе, чи не влаштовано цей незвичайний візит ради того чоловіка, що вже понад півгодини в каюті капітана провадить переговори з командиром корабля і замполітом. Та що б це не означало, але він притьма кинувся, щоб повідомити про наближення непроханих гостей.
Заскрипів місток. На борт ступили два чоловіки у світлих полотняних костюмах, за ними — поліцейські. Двоє з них зайняли охорону на набережній при вході на корабель. Капітан, на вигляд вайлуватий, років під п'ятдесят, зустрів гостей на палубі.
— На жаль, ми змушені вчинити обшук на вашому кораблі, мосьє капітан,— заявив старший.— У нас є підстави гадати, що на вашому кораблі сховався арештант, що втік з тюрми. Звичайно, ви самі цього не знаєте, як ми гадаємо.
Капітан легенько прижмурив очі.
— А коли я вам скажу, що ви помиляєтеся? На кораблі, крім членів команди, перебуває тільки представник нашого тутешнього маклера.
— Отже, ви відхиляєте вимогу про обшук? — запитання француза прозвучало так, ніби він нічого іншого й не чекав від радянського капітана. Комісар почувався не дуже добре, коли довідався, що в цьому ділі замішана іспанська і німецька таємна поліція, йому анітрохи не хотілося допомагати фашистам запроторити ще одного з учасників опору в концтабір.
— Так, я відхиляю вашу вимогу,— сказав капітан,— але якщо ви конче хочете осоромитись...
Обидва цивільні перезирнулися. Видно, вони зрозуміли один одного.
— Ми б хотіли поговорити з представником вашого маклера.
Володя, що стояв поблизу, зрозумів капітанів жест. Він зник і невдовзі повернувся з худющим чоловіком. Це був Гюстав Дево.
Чиновники звеліли йому показати посвідчення і поставили кілька питань, на які він відповів спокійно, без вагання. Тоді одійшли трохи вбік і зашепотілися. По хвилі вони, видно, дійшли згоди.
— Ми покладаємося на ваше слово, капітане,— сказав комісар.— Самі розумієте, що до відходу вашого корабля на пристані біля містка ми змушені поставити варту. Ви зробите велику послугу своєму судну й авторитетові своєї країни, якщо відразу повідомите наших людей про того, хто намагатиметься потрапити на борт без вашого дозволу.
— Злочинців я на кораблі не потерплю,— з особливим наголосом промовив капітан.— А зараз дозвольте розпрощатися з вами.
Незабаром після того, як поліцейські, за винятком двох вартових на пристані, сіли в машини й поїхали, Гюстав Дево зійшов на берег. Вартові недовірливими поглядами проводжали його доти, поки він не зник поміж складськими будівлями.