Берлінець, ідучи разом з Кракмеєром по вузькому темному коридору назад до машини, враз спіткнувся. Якби він в останню мить не вхопився за гауптштурмфюрера, то напевне добряче б гепнувся. Він збентежено вибачився. Через дві хвилини автомобіль рушив.
Марга сиділа біля Кнуспеля. Вона здивовано глянула на нього, коли той невдовзі на одній з бічних вулиць зупинив машину. Хотіла щось сказати, але поведінка німця видалася їй такою дивною, що вона змовчала. Заворожено стежила, як берлінець дістав з кишені вузеньку чорну скриньку, відчинив її. На темному оксамиті лежало одинадцять дрібнокаліберних патронів.
Кнуспель свиснув крізь зуби, поглянув на замислену супутницю й запитав:
— Як би ви діяли, знаючи, що позаду вас таємна поліція, а часу для втечі лишилася якась година?
— В Лауренца небагато можливостей, наскільки мені...
— Я говорю не про Лауренца. Що б ви робили, я вас питаю?
— В кожної монети два боки. Мені дуже хотілося б узнати про її другий бік.
— Гестапо! Нам відомо майже стільки, як і Чорній Свічці.
У Марги прокинулася страшна підозра. Її голос пролунав різко:
— Не тягніть, Кнуспелю! Що це таке?
Він простягнув їй відчинену скриньку. Кількох слів вистачило, щоб вона все зрозуміла. Прес-аташе в Мадріді розповів йому детально про ці патрони. Одного з червоним пояском зараз не вистачало. Кракмеєр використав отруту. Очевидно, він укинув її в чай. І сам також випив, щоб не викликати недовір'я в Марги і Кнуспеля. Протиотрута” в патронах із зеленим пояском могла врятувати його від смерті, але він припустився помилки. У чаї був ром! Хоча Кнуспель був тільки обмеженим підсобником, одначе служба в гестапо виробила у ньому гострий нюх і тонкий слух. У його пам'яті закарбувалося кожне слово прес-аташе про патрони. На третій годині смерть неможливо відвернути!
— У нас уже небагато часу,— мовив Кнуспель, обережно вигвинчуючи кулю з гільзи із зеленим пояском. Марга теж схопила одну гільзу. Вона все дочиста зрозуміла, але пам'ятала й те, що, незважаючи на протиотруту, її життя ще довго перебуватиме під загрозою. Замисленим поглядом вона пильно подивилася на Кнуспеля. «Не все можна мати,— думала вона.— У Лондоні, напевне, сидять не скнари».
— Краще покінчимо з усім цим тут,— сказала вона майже весело.— Їдь на Паризький майдан. Там англійське консульство.
Кнуспелю вистачило на роздуми якихось семи секунд, потім він натиснув педаль, і машина помчала сонними вулицями.
Чорний лімузин зупинився перед входом поліцейського комісаріату. З балкона застигло повис триколірний прапор. Саласон вимкнув мотор і намірився відчинити дверцята, але Кракмеєр ураз поклав долоню на його руку.
— Секундочку, полковнику! — сказав він і поглянув на вартового, що ходив під балконом туди й сюди. Шість кроків уліво, шість кроків управо.— Я зачекаю тут. Може, зустрінете чергового офіцера. Доможіться, щоб організували погоню.
— Гадаю, що вони не підуть на це. Для них досить того, що вони оточили порт. Чому ви не бажаєте піти разом?
— Я почуваю себе недобре. Шлунок. Лишіть свій коньяк, Саласоне.
Іспанець глянув на нього спантеличено. Він знав, що кримінальний радник — фанатичний противник алкоголю. Нерішуче засунув він руку у спідню кишеню піджака й дістав маленьку бокасту пляшку.
Кракмеєр узяв її. Саласонові була незрозуміла така нетерплячка, як і вся поведінка кримінального радника.
— Поспішайте ж, не гайте нашого часу!
— Як вам завгодно,— сказав Саласон і вийшов з машини. Коли вартовий перевіряв посвідчення, полковник зацікавлено стежив за Кракмеєром. Той скручував з пляшки ковпачок завдовжки з палець.
Вартовий буркнув щось і вступився з дороги, одначе полковник завагався. Німець наповнив ковпачок, але не перехилив його, а відставив пляшку й засунув руку в праву горішню кишеню. Саласон побачив, як кримінальний радник ураз здригнувся, наче його вхопили корчі. Кількома великими кроками іспанець добіг до машини.
— О мадонна! Що трапилося, гауптштурмфюрере?
Кракмеєр не відповів. У блідому світлі вуличного ліхтаря його обличчя скидалося на шматок забрудненого білого мармуру. Рука з ковпачком безсило повисла. Коньяк вилився на штани.
— Кажіть же!
Кракмеєр поволі повернув голову.
— Свиня,— муркнув він беззвучно. Тонкі, безкровні губи тремтіли.— Залишилось п'ятдесят хвилин... Ми мусимо їх знайти, інакше...
Полковник сів за кермо. Він настільки розгубився, що на якусь мить заціпенів.
— Ну, рушайте! Їдьте ж нарешті! — Кракмеєрові очі горіли, як у навіженого.— Я поясню вам, але їдьте!