Саласон натис на стартер, мотор запрацював одразу.
— А як же бути з Чорною Свічкою?
— Потім!
Він не промовив, а викрикнув це. З тих кількох речень, що видавив з себе Кракмеєр, іспанець зрозумів, що йдеться про життя або смерть. Гауптштурмфюрер ні словом не обмовився про затруєний чай, ні півсловом про свій задум проти берлінця і Марги. Він тільки сказав, що його отруїв Кнуспель, який володіє також єдиним засобом, що може врятувати його.
Саласон ганяв машину містом. Він намагався організувати пошук планомірно, але де йому вдавалося важко, бо не знав місцевості. Кракмеєр тримав у руках пляшку і час від часу підносив її до рота. Хворобливо блискучими очима дивився він у лобове скло.
«Марна річ,— міркував іспанець.— А може, й не в моїх інтересах шукати їх. Такий чоловік, як Кнуспель, не буде ради забавки прибирати з дороги гауптштурмфюрера».
Стрілка на циферблаті «бензин» повільно сповзала до нульової позначки. Час збігав. З аеропорту, що лежав за околицею міста, Саласон подзвонив у поліцейське управління, але черговий офіцер відмовився їх прийняти. Кракмеєр сидів у машині скоцюрблений, апатичний. Коли вони знову виїхали на широкі вулиці центру, пішла третя година.
— Стій! — наказав раптом Кракмеєр. Пляшка в його руках була порожня.— Завертайте. Я зійду на тому боці.— Язик йому ледве повертався. Вже несила було тримати рівно голову.
— Перед собором? — здивовано спитав Саласон.— Чого б це вони спинились там!
— Заткніть пельку, полковнику. Ви везете покійника, що вмер за фюрера, народ і батьківщину. Дякую! Ви вільні! — Він виліз із машини, яку іспанець зупинив перед високим готичним порталом. Спершись на дверцята, кримінальний радник витріщив очі на Саласона, ригнув і пробелькотів:— Усі ви паскудні свині — усі!
Хитаючись, згорблений, як старий дід, він пішов до сходів, та враз спіткнувся об сходинку й упав. Кілька секунд Кракмеєр лежав непорушно, потім звівся на повний зріст і, заточуючись, подибав до кованих залізом дверей. Двома руками шарпнув до себе за велику дверну клямку. Двері були замкнені.
— Відчиніть! Впустіть мене! — захекав він і затарабанив у двері своїми худими кулаками. Відсапуючись, прислухався. За дверима — ні звуку. Ступив крок назад і звів угору очі. Йому раптом здалося, ніби велетенська будівля падає на нього. Кракмеєр ніколи не був релігійною людиною, але в цю передсмертну хвилину його затуманений мозок заполонили спотворені картини бога, ангелів, священиків.
Він знову кинувся до дверей, плечима щосили вдарив у ковані штаби, та враз опустився на коліна і почав гучно блювати.
— Усе смердить,— шепотів він. Гарячковий блиск у його очах погас.— Прощавай, Вальдемаре! Показіться усі із вашим табуном! Усі! Але Кракмеєр не так помре, як ви задумали.
Він пошукав свого пістолета, знайшов його і звів курок. Узявши в ліву руку зброю, підніс до скроні, але постріл не пролунав. Гострий біль здавив йому груди. Кракмеєр застогнав. Пістолет випав з руки. Він ухопився руками за груди й повалився додолу. Йозеф Кракмеєр, кримінальний радник гестапо, гауптштурмфюрер СС, помер.
Чайки кружляли над чорними човнами. Їх пронизливе квиління змішалося з добродушним потахкуванням дизельних двигунів. Плескаті білі хатини, розвішені між палями темні сіті, схожі на фату нареченої, злилися з берегом і стали суцільною сірою смужкою, яка невдовзі зовсім зникла позаду трьох рибальських човнів.
— Ніби веселка, правда? Спершу фіолетове, потім червоне і золотисте, а потім таке різнобарвне, що аж очі сліпить. Ти, напевне, ще такого ніколи це бачив, га? —! спитав Гюстав і витер губи. Він передав Лауренцові пляшку з кавою. Вони сиділи, притулившись один до одного перед стерновою рубкою.— Мені здається, що такої краси у вас там немає. Знаєш, мій батько був рибалкою. Я часто плавав з ним у море. І все-таки на схід сонця я завжди дивлюся заворожено, ніби вперше.
— Я почуваюся так, коли приходжу восени до лісу,— сказав Лауренц. Проміння ранкового сонця ще не гріло, але він трохи зігрівся кавою.— Що ви тут ловите?
— Сардини,— відповів Гюстав і подивився на годинник.— Але вони ще не закинули сіті. Найбільше риби буває біля берега, але нам дозволено ловити тільки за трьохмильовою зоною. Ну, як твоє підборіддя?
Лауренц обережно поторсав нижню щелепу.
— Нічого,— сказав він і поглянув на двох хлопців, що сиділи навпочіпки на носі катера,— У всякому разі, у нього щонайменше напівважка вагова категорія.
Після удару він очуняв уже в машині. Біля нього сиділи обидва матроси, що схопили його на набережній. Ні вони, ні шофер, що відчайдушно петляв вулицями, були йому не знайомі. Ніхто не промовив ні слова. Через дві години вони приїхали в рибальське селище. Там Лауренца чекав той, кого він знав,— Гюстав Дево!