— Коли б ми цього не зробили, то зараз тобі, напевне, куди болючіше було б, ніж від побитого підборіддя.
А може, й зовсім я не почував би болю, але це було б ще гірше,— сказав Лауренц.— Як гадаєш, скільки вони триматимуть Віктора?
— Два, три місяці. Але вони нічого не доведуть.
Лауренц кивнув головою і замовк. Не вистачало слів, щоб висловити усе те, що він хотів би зараз сказати.
— Поглянь туди, там вони,— вигукнув Гюстав і встав. Радянський боцман і Володя Матвійчук, напевне, також помітили на заході темний стовп диму, бо підійшли до них, посміхаючись, і поплескали Лауренца по плечах.
Силует корабля все зростав і зростав на очах рибалок. Це був «Радіщев».
Лауренц протер рукою очі. «Сонце,— подумав він.—? На морі воно особливо яскраве».
Епілог
Поштовх до написання цього роману авторові дала зустріч з німецьким антифашистом, учасником боїв за народну Іспанію, якому пощастило втекти з франкістської катівні в іспанській колонії Ріо-де-Оро. Після розгрому фашизму він повернувся на батьківщину і до останніх днів своїх самовіддано, з великим ентузіазмом брав участь у будівництві першої німецької держави робітників і селян.
Винайдений німецькими хімічними концернами, як таємна зброя для Гітлера і його генерального штабу, табун і пізніше вдосконалені на його основі нервові гази зарін і зомарін виготовлялися в Німеччині до 1944 року, їх не застосували, оскільки нацистським ватажкам стало відомо, що Радянський Союз, США і Великобританія також володіють цією нищівною зброєю.
Панічний страх перед небезпекою самим стати жертвами ними ж розв'язаної хижацької війни, а також їх безумна віра в «кінцеву перемогу» втримали коричневих верховодів від використання бомб і гранат, начинених нервовим газом. У 1945 році переможні війська держав-союзниць захопили величезні запаси цього найстрахітливішого з усіх бойових засобів і знищили їх.
