У Партаґезі, коли вони сиділи в чайній, Ізабель знову спробувала поговорити про минуле.
— Я не намагаюся щось приховати, — сказав Том. — Насправді копирсатися в минулому — даремне марнування часу.
— Справа не в допитливості. Просто в тебе було ціле життя, ціла історія до того, як я з’явилася. Я тільки намагаюся зрозуміти всі ці речі. Зрозуміти тебе. — На мить завагавшись, вона делікатно запитала: — Якщо не можна розмовляти про минуле, чи дозволено мені торкнутися майбутнього?
— Нам не слід упевнено говорити про майбутнє, якщо ти про це. Ми можемо обговорювати тільки те, як уявляємо собі його або чого бажаємо. Це не те саме.
— Добре, і чого ж ти тоді бажаєш?
Том на мить замовк.
— Життя. Думаю, цього мені достатньо. — Він глибоко вдихнув і повернувся до неї. — А як щодо тебе?
— О, у мене постійно багато бажань! — вигукнула Ізабель. — Я хочу, щоб під час пікніка в недільній школі була хороша погода. Я хочу, тільки не смійся, гарного чоловіка і повний дім дітей. Хочу, щоб якось м’яч для крикету розбив вікно, щоб із кухні долинав запах тушкованого м’яса. Щоб дівчатка хором співали різдвяних пісень, а хлопці грали у футбол… Я не можу собі уявити майбутнє без дітей. А ти? — Вона, здавалося, на мить замислилась, перш ніж сказати: — Певна річ, саме зараз я ще не хочу дитини. — Ізабель вагалася. — Не так, як Сара.
— Хто?
— Моя подруга, Сара Портер. Колись жила вниз по вулиці. Ми гралися разом на дитячому майданчику. Оскільки вона була трохи старшою, то їй завжди припадала роль матері. — Ізабель спохмурніла. — Вона завагітніла, коли їй було шістнадцять. Батьки відправили її в Перт, подалі від людських очей. Примусили віддати дитину в дитячий будинок. Їй сказали, що його усиновлять, але він був клишоногий.
Пізніше вона одружилася і про дитину зовсім забулося. Одного дня Сара попросила мене поїхати з нею в Перт, щоб таємно відвідати дитячий будинок. Той притулок був лише за кілька метрів від справжньої божевільні. Томе, ти ніколи не бачив стільки маленьких сиріток в одній кімнаті! Ніхто їх там не любить. Сара не могла й натякнути чоловікові, бо він би негайно виставив її за двері з речами. Він і досі нічого не знає. Її дитина була там аж доти, а вона могла лише подивитися на неї. Дивно те, що, тільки поглянувши на їхні маленькі личка, розплакалась я, а не вона. Це мене дуже зачепило. Відправити маленького в дитячий будинок — це нібито прямо в пекло.
— Дитині необхідно мати маму, — сказав Том, задумавшись про своє.
— Тепер Сара живе в Сиднеї, і я більше не отримувала від неї звісток, — промовила дівчина.
Ці два тижні Том та Ізабель бачилися щодня. Коли Білл Ґрейсмарк вирішив обговорити з дружиною пристойність таких «прогулянок», вона сказала: «Білле, життя таке коротке. Наша дочка — розумниця, вона має голову на плечах. Крім того, тепер мало шансів знайти хлопця, у якого є всі кінцівки. Дарованому коневі…»
Вона знала, що Партаґез — невелике містечко. Там ніде сховатися. Десятки очей і вух повідомили б їй про найменші ознаки негожої поведінки.
Тома дивувало, наскільки йому хотілося бачити Ізабель. Якимось чином вона пробила його захисну броню. Чоловікові подобалися її розповіді про життя в Партаґезі та про історію містечка: про те, чому французи вибрали таку назву для цього місця між океанами. Виявляється, у французькій це слово має два значення: «той, що розділяє» та «той, що вміє ділитися з іншими». Ізабель розказувала про те, як упала з дерева і зламала руку, про день, коли разом з братами вони намалювали на козі пані Мювет червоні плямки та завітали до неї, щоб сказати, що в кози кір. Тихо, часто запинаючись, дівчина розповіла йому про смерть братів у битві на Соммі і те, як вона хотіла, щоб батьки знову почали посміхатися.
Том трохи переймався. Містечко Партаґез невелике. Вона була набагато молодшою за нього. Він, імовірно, ніколи знову не побачить її, повернувшись на маяк. Хтось, може, й скористався б із ситуації, але для Тома поняття честі не пустий звук. Саме воно допомогло йому залишитися собою і зберегти повагу до себе під час війни.
А Ізабель навряд чи змогла б висловити словами нове зворушливе відчуття, яке вона переживала щоразу, коли бачила цього чоловіка. Було в ньому щось таємниче: він усміхався, та, здавалося, водночас був десь далеко. Вона хотіла дістатися до самої його суті.
Якщо війна й навчила дівчину чогось, то це не приймати нічого як належне; відкладати на потім те, що мало значення, було небезпечно. Життя могло вирвати у вас із рук те, що ви цінували, і більше не повернути. Ізабель почала відчувати термінову необхідність скористатися можливістю, поки це не зробив хтось інший.
Увечері, перед тим як він мав повертатися на Янус, вони йшли вздовж пляжу. Хоча було лише 2 січня, здавалося, минуло багато років, відколи Том уперше висадився в Партаґезі півроку тому.
Ізабель поглянула на море, туди, де, мабуть, на краю світу сонце сповзало з неба в сірі води. Вона запитала:
— Томе, можу я попросити тебе про послугу?
— Так. Що саме?
— Я тут подумала, — сказала дівчина, не сповільнюючи темп, — міг би ти мене поцілувати?
Том вирішив, що через вітер він не розчув слова, і, оскільки вона не зупинилася, намагався розібратися, що ж дівчина могла йому сказати.
Він припустив, що то було «сумувати».
— Звичайно, я сумуватиму за тобою. Можливо, ми побачимося, коли мені дадуть наступну відпустку?
Вона дивно поглянула на нього, і він почав хвилюватися, що сказав щось не те. Навіть у присмерку її обличчя здавалося червоним.
— Я… я… Пробач, Ізабель. Я не дуже вмію говорити… в подібних ситуаціях.
— Яких ситуаціях? — запитала вона, вражена думкою, що, можливо, таких, як вона, у нього багато. Дівчина в кожному порту.
— Таких, як прощання. Я звик бути сам. І звик до твоєї компанії. Але перехід від одного до іншого змушує мене нервувати.
— Тоді я полегшу тобі життя. Я просто піду. Зараз. — Вона різко повернулася й попрямувала від нього.
— Ізабель! Ізабель, постривай! — Він, наздогнавши дівчину, схопив її за руку. — Я не хочу, щоб ти так просто пішла. І я виконаю твоє бажання, я сумуватиму за тобою. З тобою… з тобою так добре.
— Тоді візьми мене на Янус.
— Що? Ти хочеш роздивитися там?
— Ні. Жити там.
Чоловік розсміявся.
— Боже, дивні в тебе інколи жарти.
— Я серйозно.
— Це неможливо, — промовив Том, хоча щось в її погляді говорило йому про те, що таки можливо.
— Чому ні?
— Існують сотні причин. Перше, що спадає мені на думку, — єдина жінка, якій дозволять перебувати на Янусі, — це дружина доглядача.
Вона нічого не сказала, тому він трохи схилив голову, наче це допомагало йому зрозуміти.
— То одружись зі мною!
Він кліпнув.
— Ізі, я майже не знаю тебе! Крім того, ми ж навіть… Ми ж ніколи навіть не цілувались, врешті-решт.
— Нарешті! — сказала вона, ніби розв’язок був очевидним як Божий день.
Вона стала навшпиньки і прихилила його голову до себе. Перш ніж він зрозумів, що відбувається, Ізабель невміло, однак гаряче поцілувала його. Він відсторонився від неї.
— Це небезпечна гра, Ізабель. Не можна ні з того ні з сього цілувати хлопців, якщо це несерйозно.
— Але це серйозно.
Том подивився на неї. В очах Ізабель сяяв виклик, а її маленьке підборіддя трималося гордо. Варто лише переступити цю межу — і хтозна, до чого все приведе? От чорт! До біса гарну поведінку! Досить правильних учинків! Вродлива дівчина благала поцілувати її, сонце сіло, відпустка минула, а завтра в цей час він буде в якомусь Богом занехаяному місці посередині океану. Він взяв її обличчя у свої руки й, низько схилившись, промовив: «Це потрібно робити отак», — і повільно поцілував її, зупинивши час. Том не міг пригадати, щоб якийсь інший поцілунок примусив його так почуватися.
Нарешті він відступив і відвів пасмо волосся з її очей.
— Краще відведу тебе додому, поки твої батьки не звернулись у поліцію. — Том пригорнув її, і вони пішли по піску.